Боротьба проти “медичної тиранії”

 

  • Пандемія Covid-19 викликала активізацію антивакцинаторського руху у багатьох країнах світу.

    Він не є чимось новим в історії людства – зародився ще у XVIII сторіччі, а вже у XIX сторіччі його прихильники влаштовували масові акції протесту.

    В кожній країні антивакцинаторський рух мав свої особливості та етапи розвитку, тож ми розповімо лише про основні моменти його розвитку від появи першої вакцини до сьогодення, та події, які йому сприяли.

    Як антивакцинатори впливали на історію людства

    • Георгій Ерман
    • BBC News Україна

    Віспа. Інокулятори та вакцинатори

    По суті антивакцинаторський рух з’явився ще до появи перших вакцин і був пов’язаний з епідеміями віспи.

    Вже один вигляд хворих на цю хворобу у давнину викликав тремтіння та паніку. Натуральна віспа – одне з найбільш небезпечних захворювань.

    віспа

    Автор фото, Getty Images

    Підпис до фото, У середньовіччя смертність від віспи сягала 20-30%

    Ця вірусна інфекція передається повітряно-крапельним шляхом, призводить до лихоманки, нудоти та блювоти, утворення гнійних наривів (пустул) на шкірі та слизовій оболонці. Ті, хто вижив після хвороби, могли навіки лишитися з рубцями на місці висохлих пустул або ж осліпнути. Вірус гине, якщо перебуває поза межами тіла людини. Окрім того, люди, які вижили, отримували імунітет на все життя.

    Щодо того, коли і як саме віспа з’явилася в історії людства, досі тривають дискусії, але достеменно відомо, що вже у ранньому середньовіччі епідемії віспи знищували цілі села у Східній Азії. У Японії епідемія віспи у 735-737 роках призвела до загибелі 25-35% населення, зруйнувала сільське господарство, а відповіддю на неймовірні страждання стало масове поширення буддизму в країні.

    Самурай

    Автор фото, Getty Images

    Підпис до фото, Знаменитий японський самурай Мінамото но-Таметомо (XII сторіччя) відганяє демонів віспи. Малюнок Цукуокі Йосітосі, 1890 рік

    Приблизно у цей час віспа поширилася на арабський світ, а звідти і до Європи. У XVI сторіччі іспанські конкістадори занесли віспу до Америки, де вона призвела до масової смертності представників корінних народів, зокрема, вбила оспівану Голлівудом Покахонтас.

    Приблизно з середньовіччя деякі африканські та азійські народи, щоб вберегтися від віспи, практикували варіоляцію (умовна назва, яка походить від латинської назви віспи – variola) – втирали гній з пустули хворої людини в невеликі подряпини на ногах чи руках здорової людини.

    Покахонтас

    Автор фото, Getty Images

    Підпис до фото, Донька індіанського вождя з Вірджинії Матаока Покахонтас померла від віспи після відвідання Британії у 1616 році

    Зазвичай, така людина хворіла на віспу у легкій формі й не мала рубців після хвороби. Таку практику, наприклад, описав перський лікар та філософ Абу Бакр ар-Разі (864-925) – перший, хто достеменно виокремив кір та віспу як різні хвороби.

    У Європі практика варіоляції з’явилася набагато пізніше завдяки леді Мері Вортлі Монтегю (1689-1762), аристократці та письменниці, яка 1717 року поїхала до Стамбулу, куди її чоловіка призначили послом. Вона з головою поринула у східну культуру, проводила чимало часу у розмовах з мусульманськими жінками, які й розповіли їй про варіоляцію.

    Леді Монтегю

    Автор фото, Getty Images

    Підпис до фото, Леді Монтегю у своєму турецькому вбранні

    Леді Монтегю, яка сама перехворіла на віспу, що залишила рубці на її обличчі, хотіла вберегти від хвороби власного 5-річного сина. Лікар посольства Чарльз Мейтленд зробив йому варіоляцію. Негативних наслідків для здоров’я дитини не було.

    Свій досвід леді Монтегю спробувала поширити після повернення до Британії 1718 року, проте одразу наразилася на спротив лікарів, які вважали варіоляцію або як її назвали в країні – інокуляцію – практикою східних знахарів. Коли нова епідемія віспи вразила Британію у 1721 році, вона зробила варіоляцію і своїй доньці.

    Цей випадок став відомим серед аристократії і в королівській родині. Принцеса Уельська, майбутня королева Британії Шарлотта-Кароліна Бранденбург-Ансбах зацікавилася новою практикою і погодилася на експеримент – сімом засудженим до страти пообіцяли волю, якщо вони пройдуть інокуляцію і виживуть. Всі вижили і отримали волю. Після цього принцеса застосувала таку практику щодо власних двох доньок.

    Кароліна Ансбах

    Автор фото, Getty Images

    Підпис до фото, Принцеса Уельська Шарлотта-Кароліна Бранденбург-Ансбах вперше застосувала варіоляцію для членів британської королівської родини

    Інокуляція не була безпечною практикою, адже приблизно 2-3% пацієнтів помирали, бо в них розвивалося тяжке захворювання, окрім того інокульовані могли заразити віспою здорових людей, бо гігієна та умови ізоляції у той час залишали бажати кращого. Серед жертв цієї практики у 1782-1783 роках були два сини британського короля Георга III – Альфред та Октавій.

    Втім, на тлі високої смертності від віспи, яка сягала 20-30%, та забрала життя таких монархів як російський імператор Петро II та французький король Людовик XV, серед аристократії та багатіїв ця практика набула поширення. Власне після смерті Людовика XV 1774 року, новий король Людовик XVI та його брати одразу зробили інокуляцію.

    інокуляція

    Автор фото, Getty Images

    Підпис до фото, Інокуляція у Франції мала складнішу історію, ніж в Британії – деякий час її забороняли, натомість такі філософи як Вольтер та Дідро її пропагували

    У тогочасних правителів не було й думки робити інокуляцію обов’язковою, не тільки через осуд з боку частини лікарів та духовенства, а й через те, що за це треба було платити чималі гроші.

    У середині XVIII сторіччя лікар Роберт Саттон та його син Деніел Саттон зробили інокуляцію більш безпечною та майже безболісною, використовуючи укол скальпелем. Деніел Саттон разом з партнерами фактично перетворив цю практику на франшизний бізнес, який поширився на інші країни Європи та в Америку. Він особисто провів інокуляцію 22 000 людей у 1763-1766 роках, з яких троє померли.

    Водночас поширення інокуляції призвело до зростання конкуренції між лікарями, які її проводили, і зменшення їхніх доходів.

    На нещастя для інокуляторів 1796 року сталася подія, яка змінила історію медицини та людства, а згодом і поховала їхній бізнес остаточно.

    Французька карикатура

    Автор фото, Hulton Archive

    Підпис до фото, Французька карикатура на інокуляторів та вакцинаторів з книги The History of Inoculation and Vaccination for the Prevention and Treatment of Disease (близько 1800 року)

    Все почалося з того, що британського лікаря Едварда Дженнера (1749-1823) зацікавило поширене в селах Глостерширу повір’я: начебто доярки, які перехворіли на коров’ячу віспу, що не є небезпечною для людей, не можуть заразитися натуральною віспою.

    Щоб перевірити це повір’я, Дженнер 1796 року втер у подряпину на руці 8-річного Джеймса Фіппса лімфу з пустули на руці доярки Сари Нелмс. Хлопчик не захворів, лише деякий час відчував головний біль та втрату апетиту. Через шість тижнів Дженнер ввів у подряпину на тілі Фіппса збудника натуральної віспи. Реакції не було. Загалом натуральну віспу вводили Фіппсу понад 20 разів через різні проміжку часу, його організм не реагував на хворобу.

    Едвард Дженнер

    Автор фото, UniversalImagesGroup/Getty Images

    Підпис до фото, Едвард Дженнер провів вакцинацію і опублікував дослідження, яке зробило цю нову практику відомою на весь світ

    Коли за підсумками своїх експериментів Дженнер вирішив опублікувати брошуру “Вивчення причин та дії коров’ячої віспи”, Лондонське королівське товариство (наукова спільнота країни) відмовилося йому допомогти.

    Низка релігійних лідерів, які вважали, що віспа є покаранням від Бога і її не потрібно лікувати, а також деякі лікарі виступили проти запропонованої Дженнером вакцинації. Саме цей час став періодом зародження антивакцинаторського руху, який виступив проти дженнеритів – послідовників лікаря. Протиборчі сторони видавали брошури, намагалися використати газети та карикатури, щоб висміяти своїх супротивників.

    вакцинація

    Автор фото, Getty Images

    Підпис до фото, Дженнер вакцинує Джеймса Фіппса, поряд стоїть доярка Сара Нелмс

    Помітними лідерами антивакцинаторів були лікарі Бенджамін Мозлі та Вільям Роулі. Їхній супротив був не тільки ідейним. Для цих лікарів поширення масової вакцинації означало втрату доходів від інокуляції, яку вони практикували і яка була доступною для багатих пацієнтів.

    Бенджамін Мозлі (1742-1819) долучився до боротьби з вакцинацією 1799 року і намагався налаштувати парламент проти неї під час своїх виступів у 1802 та 1808 роках.

    Мозлі називав коров’ячу віспу “бичачим сифілісом”, використовуючи огиду деяких співгромадян, яким не подобалося те, що їхніх дітей будуть щепити рідиною з тіла тварин. Він фактично прирівнював вакцинацію до поширення венеричної хвороби та зоофілії, припускав, що у вакцинованих можуть спостерігатися мутації у корів та биків, наприклад відростати коров’яча шерсть, або голова набуватиме форми, схожої на бичу, пророкував їм поширення кашлюку та безумства.

    Він навіть згадав міф про Пасіфаю, критську царицю, яка через прокляття бога Посейдона мала сексуальний потяг до бика і від зв’язку з ним народила Мінотавра – напівлюдину-напівбика.

    карикатура Гіллрея

    Автор фото, Getty Images

    Підпис до фото, Карикатура Джеймса Гіллрея “Коров’яча віспа або чудернацькі наслідки нової інокуляції” відображала припущення Бенджаміна Мозлі щодо можливих коров’ячих мутацій у вакцинованих

    У відповідь на погляди Мозлі 1802 року з’явилася незабутня карикатура Джеймса Гіллрея (1756-1815) “Коров’яча віспа або чудернацькі наслідки нової інокуляції”. На ній зображений Дженнер, який робить надріз ланцетом на руці жінки. Навкруги бігають пацієнти, в яких з різних частин тіла вилазять бичачі голови, але Дженнер не переймається. На стіні висить картина, на якій зображене поклоніння корові з алюзією на біблійний сюжет поклоніння Золотому тільцю.

    Прихильник вакцинації, англійський лікар та ботанік Джон Торнтон відповів трактатом “Пророцтва доктора Мозлі”, в якому висміяв аргументи Мозлі про можливу мутацію вакцинованих та використання міфу про Пасіфаю. Він вважав, що лідер антивакцинаторів має відповідати за кожну смерть, яка стала наслідком його зусиль з поширення страху.

    Того ж року інший прихильник Дженнера швейцарський лікар Жан де Каро, який поширював вакцинацію в Австрії та Східній Європі, закликав до заборони інокуляції на користь вакцинації.

    1805 року інший лідер антивакцинаторів, лікар Вільям Роулі, опублікував трактат “Щеплення коров’ячою віспою не захищає вас від віспи людської”. Лікар аргументував, що використання коров’ячої віспи є порушенням святої релігії. Він використав ілюстрації хлопчика з обличчям з величезними набряками на голові та дівчинки, ураженої коростою, абсцесами та виразками, називаючи їх жертвами вакцинаторів.

    малюнок Чарльза Вільямса

    Автор фото, Wellcome Collection

    Підпис до фото, Малюнок Чарльза Вільямса “Монстр вакцинації” показує прихильників Дженнера, які згодовують немовлят монстру хвороб та антивакцинаторів, які приготувалися боронити людство зі зброєю в руках. 1802 рік

    1807 року вийшов памфлет антивакцинатора Джона Сміта Стюарта “30 000 за коров’ячу віспу”. На карикатурі в цьому памфлеті зображені Дженнер та його прихильники з рогами та хвостами. Вони згодовують немовлят величезному звіру, що уособлює всі біди та небезпечні хвороби людства. Страшний звір випорожнюється цими немовлятами, а доктор Торнтон, прихильник Дженнера, згрібає їх лопатою в купу гною. Навпроти стоїть меморіал з прізвищами лікарів, які виступили проти вакцинації: Бенджамін Мозлі, Роберт Сквірел, Вільям Роулі, Джон Бірч, Джордж Ліпскомб, а неподалік стоять і самі ці лікарі з мечами у руках – готові захищати людство від вакцинації.

    “Я чув про … дитину в Пекхемі, про те, що після щеплення від коров’ячої віспи, його колишній природний характер повністю змінився на грубий, тож він бігав рачки, як звір, мукав, як корова, і буцався, як бик”, – писав Сміт Стюарт.

    Він висловлював занепокоєння, що безпорадних немовлят вакцинація зробить духовно непридатними для входження в Царство небесне.

    Фредерик Йоркський

    Автор фото, Heritage Images/Getty Images

    Підпис до фото, Син короля Георга III, герцог Йоркський Фредерік зробив вакцинацію обов’язковою у британській армії під час Наполеонівських війн

    Насправді під час вакцинації на той момент могли передаватися різні хвороби, адже дезінфекції медичних інструментів на той час не існувало, а медики вірили, що поширення хвороб відбувається через міазми – заражене повітря. До відкриття мікроорганізмів, які викликають хвороби та становлення антисептичної хірургії, лишалося ще кілька десятиріч.

    Але це був час Наполеонівських війн, і країна мала запобігти новим епідеміям віспи, які могли завдати армії не менш потужного удару, ніж супротивник. Дженнер отримав підтримку королівської родини, а у 1802 році парламент нагородив лікаря премією у 10 000 фунтів стерлінгів.

    За наполяганням Фредеріка, герцога Йоркського, який майже безперервно командував британською армією з 1795 до 1827 року, вакцинацію в армії зробили обов’язковою у 1800 році. Його брат, майбутній король Вільгельм IV, домігся того ж на флоті.

    віспа

    Автор фото, Hulton Archive/Getty Images

    Підпис до фото, Лікування хворих на віспу, малюнок 1820 року

    Про те, наскільки серйозною була тоді ситуація з поширенням віспи, свідчить документ лікарських обстежень рекрутів королівської кінної гвардії Royal Horse Guards Vaccinations and Inspections of Recruits за 1817-1851 роки. У ньому йшлося, що з 476 оглянутих рекрутів більшість – 262 – мали характерні рубці людей, які вже перехворіли на віспу, 138 рекрутів мали відмітини від інокуляції на руках та ще 9 – на інших частинах тіла, а 65 чоловіків пройшли вакцинацію за методом Дженнера. Лише 1 рекрут з 476 не проходив інокуляцію чи вакцинації і ніколи не хворів на віспу.

    У 1801 році вакцинацію Дженнера почали наслідувати в Російській імперії, а 1814 року з Дженнером особисто зустрівся імператор Олександр I, а вже наступного року в країні з’явився комітет з вакцинації від віспи. Хоча в Австро-Угорщині та Російській імперії вакцинація так і не набула потужних темпів, бо до кінця їхнього існування лишалася необов’язковою.

    У 1806 році вакцинацію підтримав президент США Томас Джефферсон. 1813 року в країні створили Національне вакцинне агентство.

    Пізніше з’ясувалося, що вакцинація від натуральної віспи коров’ячою віспою не дає імунітет на все життя, ревакцинацію стали проводити кожні 10 років.

    карикатура

    Автор фото, Smith Collection/Gado/Getty Images

    Підпис до фото, Антивакцинатори намаглися боротися з вакцинацією карикатурами, такими як ця, де доктор ланцетом вирізає численні дірки на обличчі пацієнта, перш ніж розпочати вакцинацію

    Вакцинація мала результат – у 1810-і роки у Лондоні, згідно з документами London Bills of mortality були зареєстровані 7 858 смертей від віспи у порівнянні з 18 447 у 1790-і роки.

    Противники Дженнера не зупинялися звинувачувати вакцинацію в усіх бідах – від випадіння волосся та короткозорості до зростання песимізму й деградації мистецтва та літератури. Але програли.

    Боротьба проти “медичної тиранії”

    1840 року інокуляцію у Британії заборонили, а вакцинацію зробили безкоштовною. Спочатку вона не мала обов’язкового характеру.

    Ухвалений 1853 року у Британії “Акт про вакцинацію” передбачав, що дитину треба було вакцинувати протягом перших трьох місяців життя, інакше батькам загрожував штраф або ув’язнення. Вакцинація вперше стала обов’язковою.

    Цей закон означав, що держава поширила свої повноваження на сектор здоров’я громадськості і фактично право вибору батьків застосовувати чи не застосовувати вакцинацію обмежувалося, щоб забезпечити здоров’я всього суспільства.

    На початок 1860-х вакцинували лише дві третини дітей, а покарання для батьків невакцинованих фактично не впроваджували.

    Опозиція новому законодавству з’явилася майже одразу. Вже 1854 року гідропат (прихильник лікування водою) Джон Гіббс опублікував памфлет “Наші медичні свободи” – перший твір, спрямований проти обов’язкової вакцинації.

    Держава відкрила центри навчання вакцинаторів і намагалася контролювати якість лімфи, яку використовували для вакцинації.

    У 1864-1868 роках країну охопила чергова епідемія віспи, і до батьків, які не вакцинували своїх дітей, почали застосовувати покарання.

    Новий закон 1867 року запровадив обов’язкову вакцинацію всіх дітей віком до 14 років, на місцях створювалася посада офіцера з вакцинації, а штрафи для батьків невакцинованих дітей були вже не одноразові за кожну невакциновану дитину, а повторювані – їх накладали знову і знову, поки дитина не була вакцинована. Альтернативою було тюремне ув’язнення, де так само строк збільшувався, якщо дитина лишалася невакцинованою.

    У британських містах виникли Антивакцинаторські ліги, які вимагали скасування положення про обов’язкову вакцинацію і пропонували натомість вживати санітарних заходів, ізолювати хворих віспою та усіх, хто з ними контактував.

    карикатура

    Автор фото, Getty Images

    Підпис до фото, “Трагедія коров’ячої віспи”. Карикатура Джорджа Крукшенка, присвячена прихильникам Едварда Дженнера

    1866 року ірландський гомеопат Річард Гіббс (1822-1871), кузен Джона Гіббса, заснував в одному з районів Лондона першу Антивакцинаторську лігу, яка ставила за мету повалення “медичної тиранії”. Вже у 1870 році у неї налічувалися 103 філіали, 10 тисяч членів та 200 тисяч симпатиків.

    Річард Гіббс закликав батьків “сісти у в’язницю, але не підкорятися щепленням безпорадного нащадка на золотуху, сифіліс та манію”. Вільям Ротері-Юм, один з лідерів антивакцинаторів у 1870-х наполягав, що навіть якби вакцинація була великим добром, “це не мало бути обов’язком держави просувати її”.

    “Що стосується дітей. Якщо гарні батьки не можуть робити те, що вважають за потрібне для них… то наступає кінець громадянській та цивільній свободі”, – писав він у книзі “Вакцинація та закони про вакцинацію”.

    карикатура

    Автор фото, Getty Images

    У більшості випадків вакцинація проходила без проблем, проте були випадки зараження іншими хворобами. Наприклад, 1871 року стало відомо, що у двох випадках під час вакцинації “рука-з-руки” – тобто лімфою інших людей, заражених коров’ячою віспою, відбулося одночасне зараження сифілісом. Антивакцинатори активно використовували передачу захворювань під час вакцинації як аргумент проти її проведення.

    Італійський хірург Дженнаро Галбяті ще 1810 року пропонував брати лімфу безпосередньо в корів, аби уникнути зараження сифілісом, але його підхід набув поширення ближче до кінця ХІХ сторіччя. 1881 року британський уряд почав централізовано виробляти вакцину з лімфи корів.

    Газети тих часів розповідали про випадки відмови від вакцинації, причому іноді за порадою лікарів.

    “Едварда Айронса викликали за невиконання Акту про вакцинацію щодо його дворічного сина. Він сказав, що заперечує проти обов’язкового виконання Акту про вакцинацію і що він діяв за порадою лікаря, який заявив, що вакцинація не сприяє здоров’ю дитини та не принесе їй користь. Одна його дитина була вакцинована, і вона значно постраждала від наслідків цього, тож він не міг дозволити хлопчикові піддатися тому самому ризику”, – писала про події у місті Лестер газета Leicester Mercury 3 березня 1884 року.

    Місто Лестер тоді було одним з центрів антивакцинаторського руху. Демонстрації, на яких розгнівані мешканці спалювали Акт про вакцинацію, збирали десятки тисяч людей, а найбільша у березні 1885 року сягнула 80 тисяч учасників – вони несли антивакцинаторські транспаранти, дитячі труни та спалили опудало Едварда Дженнера.

    Кілька тисяч мешканців міста перебували під слідством через відмову робити вакцинацію дітям.

    Лестер, 1904 року

    Автор фото, Getty Images

    Підпис до фото, Наприкінці XIX – на початку ХХ сторіччя місто Лестер було центром антивакцинаторського руху в Британії. Фото 1904 року

    Leicester Mercury 10 червня 1884 року повідомляв, як натовп вітав двох чоловіків та молоду матір, які вирішили сісти до в’язниці, щоб залишити своїх дітей невакцинованими:

    “Найбільше співчуття висловлювали бідній жінці, яка поводилася сміливо, і навіть розуміючи власне становище висловлювала готовність знову і знову йти до в’язниці, аби не віддавати свою дитину на “ніжну милість” вакцинатора. Всіх трьох супроводжував численний натовп… їх тричі вітали, і ці вітання поновилися зі зростаючою силою, коли вони увійшли до поліцейських камер”.

    Антивакцинатори у Лестері, лідером яких був санітарний інженер Джон Томас Біггс, намагалися як альтернативу вакцинації поширювати карантин для хворих, санітарні заходи, встановити коло розповсюдження хвороби, виступали за будівництво надійної каналізації.

    1880 року у Лондоні було засноване Лондонське товариство скасування обов’язкової вакцинації, 1896 року ця організація перетворилася на Національну антивакцинаторську лігу. Ця організація об’єднувала як лондонську інтелігенцію, що виступала за “природне лікування” та гомеопатію, так і представників робочого класу з індустріальних міст, які вважали, що вакцинація є ще одним з елементів пригноблення з боку держави та правлячого класу.

    Одним з лідерів організації був бізнесмен Вільям Тебб (1830-1917). Його самого оштрафували 13 разів за відмову вакцинації третьої доньки. Тебб свою енергію спрямував на те, щоб залучити на сторону антивакцинаторів депутатів парламенту, і створив рупор руху – видання Vaccination Inquirer.

    У 1888 році депутат парламенту від Манчестера Джейкоб Брайт спробував провести законопроєкт за скасування Акту про вакцинацію, але не знайшов підтримки. Натомість була створена Королівська комісія, яка 7 років, до 1896 року, вислуховувала аргументи вакцинаторів та антивакцинаторів.

    Серед тогочасних лідерів антивакцинаторів були медики – хірург Вільям Коллінз, який вважав неприпустимим вакцинацію невідомою “тваринною отрутою”, та Чарльз Крейтон, який називав вакцинацію отруєнням крові, заперечував існування мікробів і продовжував наполягати, що хвороби поширюються через міазми.

    Найкраще ж погляди тогочасних антивакцинаторів висловив професор латини в Університетському коледжі Лондона Френсіс Ньюмен, який в одному з номерів журналу антивакцинаторів Vaccination Inquirer писав:

    “Проти тіла здорової людини парламент не має права на напад, яким би приводом не було суспільне здоров’я; і тим більше проти тіла здорової дитини. Заборонити досконале здоров’я є тиранічним злом, так само, як і заборона цнотливості або тверезості. Жоден законодавець не може мати цього права. Закон ( про вакцинацію. – Ред.) є нестерпною узурпацією і створює право опору”.

    Лише два з 15 членів Королівської комісії дотримувалися антивакцинаторських поглядів, тож більшість її учасників ухвалили 1896 року доповідь, в якій рекомендували продовжувати обов’язкову вакцинацію.

    тріумф противників Дженнера

    Автор фото, Getty Images

    Підпис до фото, “Тріумф противників Дженнера”, – так відреагував на новий закон 1898 року сатиричний журнал Punch

    Новий закон про вакцинацію 1898 року формально скасував обов’язковий характер вакцинації, але щоб отримати звільнення від неї, батькам треба було переконати магістрати (присяжних), які видавали свідоцтво про звільнення від вакцинації. Магістрати фактично саботували виконання закону, наприклад, таке свідоцтво у 1906 році отримали лише 40 тисяч новонароджених. Водночас закон заборонив вакцинацію “рука-з-руки” людською лімфою на користь лімфи корів, аби запобігти передачі сифілісу та гепатиту.

    Антивакцинатори продовжували боротьбу. Їх підтримали знаменитості – натураліст Альфред Воллес та письменник Джордж Бернард Шоу, який порівняв вакцинацію з “втиранням сміття з совка в рану”. До речі, пізніше він отримав Нобелівську премію з літератури, підтримував сталінізм та заперечував Голодомор в Україні.

    Джордж Бернард Шоу

    Автор фото, London Stereoscopic Company/Getty Images

    Підпис до фото, Лауреат Нобелівської премії з літератури(1925) Джордж Бернард Шоу на початку ХХ сторіччя був одним з найбільш відомих антивакцинаторів

    Уряд визнав, що магістрати саботують виконання закону. 1907 року був ухвалений новий закон, який мав положення, про те, що батько може запобігти вакцинації, якщо протягом 4 місяців заявив, що вона може завдати шкоди здоров’ю його дитини.

    Одночасно з Британією відбувалася боротьба між вакцинаторами та антивакцинаторами у США.

    1855 року штат Массачусетс створив прецедент, запровадивши обов’язкову вакцинацію школярів. 1879 року після візиту лідера британських антивакцинаторів Вільяма Тебба виникла Антивакцинаторська ліга Америки.

    Тривале протистояння вакцинаторів та антивакцинаторів у США мало наслідком вердикт Верховного суду США 1905 року у справі шведсько-американського пастора Хеннінга Якобсона, який відмовлявся вакцинувати дітей і платити штраф, проти штату Массачусетс.

    Судді постановили: будь-який штат може запроваджувати примусову вакцинацію, якщо законодавчі збори штату вирішили, що так буде краще для запобігання поширенню віспи та заради здоров’я громади. Дітей можна було вивести з-під дії обов’язкової вакцинації, якщо це не завдасть шкоди інтересам захисту здоров’я дорослих.

    Вакцинація від віспи мала великий вплив на історію людства.

    Військовий шпиталь

    Автор фото, Getty Images

    Підпис до фото, Військовий шпиталь французької армії, на який перетворили приміщення Французького театру, The Illustrated London News, 18 лютого 1871 року

    У 1870-1871 роках, коли спалахнула Франко-Пруська війна, французьку армію охопила епідемія віспи. 124 тисячі з 600 тисяч бійців захворіли і 23 тисячі померли. Звісно це не був єдиний фактор поразки французької армії в тій війні, але у німецькій армії, де постійно проводили вакцинацію та ревакцинацію, від віспи померли лише 460 бійців з 950 тисяч. Підсумком тієї війни стало об’єднання Німеччини, падіння монархії у Франції і ворожнеча двох держав, що сприяла Першій та Другій світовій війнам.

    У 1874 році Німеччина запровадила обов’язкову вакцинацію та ревакцинацію від віспи, вже 1897 року смертність від цієї хвороби в країні складала лише 5 людей.

    Франція запровадила обов’язкову вакцинацію від віспи в армії одразу після поразки у 1871 році.

    Вакцинація у французькій армії

    Автор фото, Getty Images

    Підпис до фото, Рекрути французької армії вакцинуються проти віспи, картина Альфреда Тоушмолена, 1895 рік

    Німеччина та Британія, де вакцинація від віспи була обов’язковою, до Першої світової переважно позбулися хвороби. Натомість в Австро-Угорській та Російській імперії, в складі яких перебували українські землі, не було обов’язкового характеру вакцинації, тож смертність від віспи залишалася високою.

    Тріумф науки і вплив великої політики

    Наприкінці XIX сторіччя дослідження вчених-суперників – француза Луї Пастера та німця Роберта Коха дали новий поштовх розробці вакцин. Вони заклали основи мікробіології, дослідження мікроорганізмів, і змогли у 1870-1880-х роках довести світу, що хвороби викликають не міазми, а саме мікроорганізми.

    Пастер винайшов вакцини проти курячої холери, сказу та сибірки. 1885 року після успішного випробування вакцини на пастухові, якого вкусив хворий на сказ собака, до Пастера почали надсилати хворих з інших країн Європи і навіть зі США – 1886 року така вакцина врятувала життя чотирьом хлопцям, яких надіслали через океан з штату Нью-Джерсі.

    Карикатура

    Автор фото, Getty Images

    Підпис до фото, Ця карикатура 1885 року найкраще відображає віру в міазми. Автор змалював озеро в Центральному парку Нью-Йорка, сповнене сміттям і трупами тварин, як джерело поширення міазму, зображеного у вигляді смерті з написом тиф на черепі

    Надалі майже кожне десятиліття з’являються нові вакцини.

    1885 року випробує вакцину проти холери іспанець Хайме Ферран.

    У 1890-х роках з’являються вакцини проти правця, черевного тифу та чуми.

    У 1920-х роках – вакцини проти скарлатини, дифтерії, туберкульозу та кашлюку (коклюшу).

    У 1930-роках – проти висипного тифу та жовтої лихоманки.

    Прийнаймні для частини населення науковці, які проводять ці дослідження та розробляють вакцини, стають героями.

    Пастер

    Автор фото, Getty Images

    Підпис до фото, Луї Пастер спостерігає, як його помічних вводить пастуху Жозефу Майстеру вакцину проти сказу. Ілюстрація журналу Scientific American, 19 грудня 1885 року

    Держави підтримували подібні дослідження – адже в епоху боротьби колоніальних імперій, кожна воліла мати передові технології і медицину, яка б убезпечувала армії від небойових втрат та зменшувала соціальну напругу в суспільстві.

    Після Першої світової та приходу до влади комуністів у Росії до цього додалася ще боротьба ідеологій – Радянському Союзу не потрібні були смертоносні епідемії, люди мали жити і працювати заради “світлого майбутнього”, якщо звісно вони не ставали ворогами народу.

    вакцинація

    Автор фото, Getty Images

    Під час Холодної війни появу нових вакцин та їхнє розповсюдження підштовхнула конкуренція двох систем. І капіталістичний, і комуністичний блоки намагалися виграти у цьому протистоянні, а це було неможливо без подолання хвороб, поширення яких могло дати ЗМІ і населенню країн ворожого блоку натяк на відсталість та слабкість. Обидва блоки також брали участь у програмах вакцинації у бідних країнах “Третього світу”, бо на кону стояло і непоширення хвороб, і власний престиж та вплив.

    Історія з антивакцинаторським рухом повторилася і тут. 1959 року ВООЗ розпочала глобальну кампанію вакцинації від віспи, яка мала першою чергою охопити бідні країни Азії, Африки та Латинської Америки. Лікарям знову довелося зустрітися з антивакцинаторською опозицією у низці країн.

    Коли в середині 1950-х з'явилася вакцина від поліомієліту, на щеплення вишукувалися черги

    Автор фото, HULTON ARCHIVE/GETTY IMAGES

    Підпис до фото, Коли в середині 1950-х з’явилася вакцина від поліомієліту, на щеплення вишукувалися черги

    Найбільш складно їм було в Індії та Західній Африці, де основою такої опозиції стали місцеві релігійні лідери та знахарі, які пояснювали часто зовсім неосвіченому населенню, що вакцина є привнесеною чужинцями і ще більше розгніває богів, які могли наслати віспу.

    Наприклад, в Індії в пантеоні індуїстських богів є богиня Шитала, яка згідно з повір’ями могла насилати віспу та інші гнійні захворювання або ж лікувати від них.

    Богиня віспи Шитала

    Автор фото, Getty Images

    Підпис до фото, Релігійні лідери в Індії лякали населення гнівом богині Шитали у випадку вакцинації

    У представників традиційних вірувань з народу йоруба, одного з найбільших у Нігерії та Беніні, є бог віспи та інфекційних хвороб Сопона (Шапона), і місцеві навіть вірили, що якщо розгнівати його жерців, то можна стати жертвою віспи. Цією вірою користалися таємні товариства, які вимагали гроші і погрожували своїм жертвам прокляттям Сопони, якщо вони не заплатять.

    На початку XX сторіччя місцевий лікар Огунтола Сапара (1861-1935) проник до одного з таємних товариств і дізнався, що вони поширюють хворобу, використовуючи заражені частинки пустул хворих. Отримавши таку інформацію, 1907 року британська колоніальна адміністрація заборонила культ Сопони. Проте й через 60 років лікарям доводилося долати опір його прихильників, щоб у Нігерії вакцинація досягла успіху.

    1980 року ВООЗ оголосила про викорінення віспи у світовому масштабі. Попри заклики щодо остаточного знищення, вірус віспи перебуває на зберіганні у двох лабораторіях – у США та Росії.

    Плакат з закликом до вакцинації в Нігерії

    Автор фото, Getty Images

    Підпис до фото, Плакат із закликом до вакцинації від віспи та жовтої лихоманки у незалежній Нігерії, 1960-і роки

    На Заході увесь цей час антивакцинаторські рухи нікуди не поділись, але можливості для них на початку Холодної війни звузилися, бо з поширенням освіти та прогресом науки дедалі більше людей воліли щепитися.

    Замість заперечення походження хвороб від мікроорганізмів, що пропагували деякі антивакцинатори наприкінці XIX сторіччя, тепер такі рухи сконцентрували увагу на збиранні інформації про шкоду для здоров’я певних вакцин, повідомлень ЗМІ та чиновників, які ставили під сумнів їхню ефективність, а також викритті фармацевтичних компаній.

    Вилучена вакцина

    Автор фото, Getty Images

    Підпис до фото, Вилучена з американських лікарень вакцина Cutter Laboratories

    Були випадки, коли фармацевтичні компанії давали антивакцинаторам хороше підґрунтя – у 1955 році у США компанія Cutter Laboratories виробила 120 тисяч доз вакцини, які містили живий вірус поліомієліту замість інактивованого. Доки їх вилучили, 40 тисяч дітей захворіли формою хвороби без ураження ЦНС, понад 100 людей – вакцинованих та заражених хворими, були паралізовані на все життя, кілька померли. Якщо це сталося одного разу, чому це не може повторитися у майбутньому, запитували противники вакцинації.

    Наступна подія, яка зіграла їм на руку – фіаско вакцинації від свинячого грипу 1976 року у США.

    Вакцинація Джеральда Форда

    Автор фото, Getty Images

    Підпис до фото, Вакцинація Джеральда Форда відбулася в прямому ефірі напередодні президентських виборів

    У лютому 1976 року на одній з військових баз США Форт-Дікс свинячим грипом захворіли кілька сотень військових. Адміністрація президента Джеральда Форда (1973-1977) була занепокоєна і побоювалася повторення пандемії масштабу “іспанки”, яка забрала сотні тисяч життів у країні у 1918-1921 роках. Наближалися президентські вибори і Форд вирішив запобігти халепі і провести вакцинацію всього населення.

    Попри те, що спалаху хвороби в країні не сталося, восени вакцинація розпочалася. Президент Форд сам вакцинувався в прямому ефірі 14 жовтня, що переконало частину американців в тому, що йдеться про політичний крок.

    Після того, як таблоїди написали про смерть після вакцинації трьох людей похилого віку у Піттсбурзі, деякі з вакцинованих почали пов’язувати щонайменші ознаки погіршення самопочуття або власні захворювання з вакцинацією. Таблоїди підігрівали пристрасті заголовками про зростання смертності. New York Post під заголовком “Сцена у Клініці смерті у Пенсильванії” опублікував наступну історію: “Одна жінка похилого віку, 75-річна Джулія Буччі, скривилася від голки для підшкірної ін’єкції, зробила кілька слабких кроків, а потім замертво впала на підлогу пункту охорони здоров’я. Прямо на їхніх очах”.

    протест

    Автор фото, Getty Images

    Пізніше вакцинацію пов’язали з поширенням в десятків вакцинованих з кількох штатів небезпечного синдрому Гієна-Барре – стану, коли імунна система атакує нервову, що призводить до слабкості та поколювання в кінцівках, в найгірших випадках – до паралічу. Вже пізніше вчені встановили, що шанси отримати такий синдром під час захворювання на грип є набагато більшими, ніж внаслідок вакцинації.

    Врешті-решт після вакцинації 45 млн американців (22% населення), процес зупинили, а нова адміністрація Картера відмовилася від неї. Ця ситуація – вакцинація в умовах відсутності епідемії та необхідності, спровокована таблоїдами паніка та бездоказове пов’язування смерті людей похилого віку з вакциною – спричинила зростання недовіри до державних вакцінаційних програм і підсилила антивакцинаторський рух. Окрім того, через деякий час уряд отримав позови від людей, які страждали на синдром Гієна-Барре і вважали вакцинацію причиною цього.

    Вакцинація проти свиного грипу в США

    Автор фото, Getty Images

    Ще один удар у 1970-х роках припав по вакцині DTP (дифтерія-кашлюк-правець).

    Її запровадження у 1949 році зіграло велику роль у боротьбі з кашлюком (коклюшем), який був одним з факторів смертності серед немовлят.

    Збуджувачем кашлюка є коккобактерія, яка потрапляє на слизову оболонку дихальних органів людини. Після інкубаційного періоду збудник може викликати напади кашлю, нудоту та блювоту, в немовлят – апное (зупинку дихання) та ціаноз. Гостре захворювання та смертність як правило характерні для неімунізованих немовлят, а хворіють переважно діти 1-5 років.

    У 1950-1960-х роках відбулася масова вакцинація в розвинутих країнах, і смертність від кашлюка впала на 90%. У 1980-роках приблизно 80% немовлят були вакциновані, повідомляла ВООЗ.

    Вакцина проти дифтерії та кашлюка

    Автор фото, Science & Society Picture Library/Getty Images

    Підпис до фото, Вакцина проти дифтерії та кашлюка, 1952 рік

    У Британії у 1940-х роках, напередодні запровадження вакцинації проти цієї хвороби, кашлюк був першою причиною смертності дітей.

    Вакцинація проти кашлюка змінила навіть інтервали між епідеміями. Наприклад, у 1960-х роках у великих містах Англії та Уельсу інтервал між епідеміями збільшився з 2,5 до 4 років.

    Але у 1974 році з’явилася стаття, яка пов’язала неврологічні ускладнення у 36 немовлят у Great Ormond Street Hospital в Лондоні з вакцинацією проти кашлюка. Медіа широко висвітлювали цю тему, вони надали трибуну батькам, які бездоказово вважали, що це саме вакцинація призвела до проблем зі здоров’ям їхніх дітей, які розпочалися у далекі 50-і. Протягом трьох років, до 1977 року, імунізація від кашлюка впала з 77 до 33%.

    вакцинація

    Автор фото, Getty Images

    Підпис до фото, Щеплення вакциною DTP. Таїланд, 1950-і роки

    У той же час професор медицини з Університету Глазго, лікар Гордон Стюарт (1919-2016) заявив, що захисний ефект від вакцини є незначним і не перевищує небезпеку від її використання. Це був досить відомий науковець, який деякий час працював з сером Александром Флемінгом, винахідником пеніциліну, то ж до нього дослухалися. Водночас з 1960-х років він агітував за скорочення використання антибіотиків.

    У 1977 році Стюарт написав статтю, в якій стверджував, що вакцина викликала енцефалопатію – шкодила мозку дітей, і наполягав, що безпечніше перехворіти на кашлюк, ніж отримати вакцину.

    Хоча інші науковці доводили, що вакцина допомогла зменшити захворюваність, а уряд відмовився відкликати її, відбулося падіння темпів вакцинації і епідемія.

    1981 року науковці опублікували дослідження, в якому зазначили, що ризик постійних неврологічних розладів при використанні вакцини DTP складає 1 до 310 000 випадків щеплення і є надзвичайно низьким. Уряд Маргарет Тетчер відновив активну вакцинаційну кампанію – з великою публічністю зробили щеплення принцу Вільяму та доньці міністра охорони здоров’я.

    На початку 90-х вакцинація у Британії знову перевищила рівень у 90%.

    Проте критика вакцини призвела до спалахів хвороби у Британії, Швеції, Японії, Австралії, Італії. У Швеції уряд наклав мораторій на використання вакцини DTP, який тривав до 1996 року. Як наслідок, 60% дітей у країні віком до 10 років у цей час перехворіли на кашлюк.

    У 1998 році група вчених у публікації для The Lancet визначила, що захворюваність на кашлюк була меншою у 10-100 разів в країнах, які зберегли високий рівень вакцинації (США, Польща, Угорщина) у порівнянні з країнами, де досягли успіху антивакцинаторські рухи (Швеція, Японія, Британія, Австралія, Росія).

    Кір, доктор Вейкфілд та кінозірки

    З настанням епохи глобалізації та інтернету антивакцинаторським рухам стало значно легше поширювати свої ідеї та ставати глобальними без розбудови якоїсь централізованої організації.

    Соцмережі надали можливість публічно поширювати недостовірну або недоведену наукою інформацію, залучати на свій бік прихильників та сіяти страх концентрацією інформації про побічні ефекти вакцин.

    Адже у соцмережах не освіта, медичний досвід чи науковий ступінь відіграють ключове значення, а кількість підписників та здатність їх переконувати у своїй правоті.

    лікар Вейкфілд

    Автор фото, Getty Images

    Підпис до фото, Антивакцинаторський рух активно використовує дискредитовані дослідження лікаря Вейкфілда у своїй аргументаціїї не робити щеплення проти кору

    Подією, яка значно надихнула антивакцинаторський рух, була публікація дослідження британського лікаря Ендрю Вейкфілда, який 1998 року пов’язав вакцину MMR – проти кору, паротиту та краснухи – зі зростанням аутизму в дітей.

    Ця вакцина використовується з 1971 року і є базовою для запобігання поширенню цих хвороб. За даними агентства ЄС “Європейський центр запобігання та контролю захворювань”, якщо в 1980 році, до запровадження вакцинації на глобальному рівні, від кору померли 2,6 млн людей, то 2012 року – 122 тисячі.

    Ще 1995 року Ендрю Вейкфілд, викладач та консультант з гастроентерології в медичній школі у Лондоні, опублікував у провідному медичному виданні The Lancet статтю про те, що вакцина проти кору може призвести до хвороби Крона (викликає запалення кишківника). Науковці розкритикували обрану ним методологію дослідження, і встановили, що ані кір, ані вакцина від кору не викликає це захворювання.

    1998 року з’явилася нова стаття Вейкфілда в The Lancet в співавторстві з іншими 11 дослідниками, де він пов’язав вакцину MMR зі зростанням аутизму.

    2001 року професор патології та клітинної біології Колумбійського університету Майкл Гершон, якого називають батьком нейрогастроентерології, поставив під сумніви висновки Вейкфілда і порівняв його дослідження зі сміттям.

    Дір та Векфілд

    Автор фото, Getty Images

    Підпис до фото, Серія розслідувань журналіста Браяна Діра (праворуч) показала фінансову мотивацю досліджень Вейкфілда (ліворуч)

    Британський журналіст Браян Дір у своїх розслідуваннях для Sunday Times та British Medical Journal виявив, що Вейкфілд мав конфлікт інтересів під час дослідження. Школа, в якій він працював, отримувала внески від юриста, який працював на антивакцнаторську організацію JABS і був зацікавлений в підриві довіри до вакцини.

    Журналіст також виявив, що Вейкфілд створив компанію, названу на честь дружини, і хотів розробляти власні вакцини, набори діагностичного тестування та інші медичні продукти, які могли б мати успіх лише у випадку підриву довіри до вакцини MMR. Науковець та його помічники заздалегідь будували розрахунки, що доходи лише від засобів діагностичного тестування на третій рік реалізації проєкту становитимуть до 43 млн доларів на рік.

    Ось як характеризує справу Вейкфілда Європейський центр запобігання та контролю захворювань:

    “Його обіцянка припинити розповсюдження вакцини MMR привернула велику увагу ЗМІ. У 2004 році було виявлено, що вчений мав фінансову зацікавленість у заяві. Адвокат, який мав намір подати до суду на виробників вакцин, найняв його і завербував дітей для дослідження. Більше того, дані були сфальсифікованими: всупереч повідомленням про появу симптомів після вакцинації, у деяких дітей симптоми були вже до вакцинації”.

    кір

    Автор фото, Getty Images

    Підпис до фото, Публікація Вейкфілда сприяла відмові від вакцинації проти кору

    У січні 2010 року трибунал британської Генеральної медичної ради визнав Вейкфілда винним по 36 пунктах звинувачення, зокрема, в нечесності та безвідповідальності, діях против власних пацієнтів (зокрема, лікар, не маючи підстав для цього, проводив під час дослідження маленьким дітям колоноскопію). Публікацію Вейкфілда остаточно прибрали з The Lancet.

    Пізніше були опубліковані дані з досліджень Вейкфілда, які довели, що у дітей, які брали участь в дослідженні, насправді не було розладів кишківника, як це стверджував науковець. У травні 2010 року Вейкфілда виключили з медичних реєстрів Британії і заборонили йому займатися медичною практикою в країні.

    Втім, за 12 років, які минули від публікації статті Вейкфілда, рівень вакцинації від кору у низці країн суттєво впав. 2008 року у Британії стався спалах кору.

    У США, де перемогу над кором оголосили у 2000 році, з 2005 року знову почалися спалахи хвороби. Вони зачепили як людей, які відмовлялися вакцинуватися з релігійних переконань, як у випадку спалаху серед громади амішів у 2014-2015 роках, так і тих, кого налякав начебто зв’язок з аутизмом – наприклад, громаду мігрантів з Сомалі.

    Як повідомляє СNN, американські сомалійці у штаті Міннесота мали одні з найвищих рівнів вакцинації від кору до 2008 року, коли місцеві антивакцинатори провели кілька зустрічей з Вейкфілдом у штаті на тему аутизму. Позиція дискредитованого вченого мала ключове значення в аргументації антивакцинаторів не робити вакцинацію проти кору.

    У 2018-2019 роках одразу в кількох країнах світу, зокрема, в Україні, сталися спалахи кору.

    Висновки Вейкфілда підтримують деякі знаменитості.

    Дженні Маккарті

    Автор фото, Getty Images

    Підпис до фото, Акторка Дженні Маккарті публічно пов’язує вакцину MMR з аутизмом свого сина

    Акторка з “Рятувальників Малібу” Дженні Маккарті неодноразово звинувачувала вакцину MMR в аутизмі свого сина – у власних книгах та під час інтерв’ю на телешоу, захищала Вейкфілда. Водночас заперечувала, що належить до антивакцинаторів.

    “Вона й гадки не має, про що каже. Те, що вона сказала, вводить в оману та є шкідливим, а спалах кору є чітким свідченням реакції на поширення таких псевдонаукових міфів”, – написав 2015 року американський психіатр Джеффрі Ліберман у статті в Medscape про знаменитостей, які вирішили визначати, звідки походять захворювання.

    Вейкфілд нині живе у США і знімає документальні фільми з засудженням вакцинації. У 2016 році його фільм Vaxxed: From Cover-Up to Catastrophe (“Вакциновані: від прикриття до катастрофи”) мали показати на фестивалі Tribeca, співзасновником якого є актор Роберт де Ніро. Виник скандал, і де Ніро, який має дитину з аутизмом, деякий час захищав рішення показати фільм, але врешті-решт фестиваль відмовився.

    Антивакцинаторські рухи продовжують акцентувати увагу на будь-яких проблемах, які колись виникали з побічними ефектами вакцин, і дослідженнях лікарів, які кинули виклик традиційній думці про користь вакцин. Користь вакцин у запобіганні нових спалахів захворювань та зменшенні смертельних випадків ігнорується.

 

рек

цікаве