SECOND-USA
06.08.2020
Breaking News

А ви – анальфабет, чи ні?

Чи не найактуальнішою суспільною проблемою, яку періодично активно обговорюють в Україні, сьогодні теж, є мовна. Цілком зрозуміло – саме мова протягом багатьох віків колонізації чужинцями українських земель була тим бруском, на якому відточувалися національні почуття, а, отже, стосунки між корінним населенням і загарбниками, насамперед московськими. Ці почуття загострилися майже відразу після розпаду Київської Русі і відокремлення від неї Московського князівства.

Окремі дослідники українсько-російських мовних протистоянь підрахували: за чотири століття московити 314 разів намагалися відібрати в українців їхню мову всілякими законами, указами, декретами, іншими державними актами, церковними анафемами. Першим проявом насильства над національними почуттями українців можна вважати 1627 рік, коли московський цар Михайло Романов з подачі московського патріарха Філарета наказав спалити всі примірники надрукованого в Україні Учительного Євангелія авторства Кирила Транквіліона-Ставровецького. Я не буду сягати сивої давнини і узагальнювати факти – це дуже обширна тема. Зосереджу увагу лиш на кількох антиукраїнських мовних документах з майже 60 (підрахунки мої), виданих у радянські часи протягом 1919-1989 років, які нанесли найбільшої шкоди українському суспільству. Причому, моєму поколінню довелося повною мірою відчути на собі згубну іржу, яка й досі роз’їдає і спотворює чутливі душі українських людей.

Особливої уваги заслуговує ганебна псевдонаукова «Теорія боротьби двох культур», проголошена на черговій партійній конференції другим секретарем ЦК КП(б)У Дмитром Лебідем. Вона довгий час служила дороговказом комуністичним функціонерам у проведенні мовної політики в Україні, фактично поставила заслін проведенню українізації (коренізації) широких мас населення України, яка тоді щойно розпочалася. Прихильники теорії Лебідя розглядали українську культуру як відсталу, селянську, заперечували необхідність її розвитку. Передовою вважалася російська культура позаяк «вона пов’язана з прогресивним процесом розвитку». Основні положення цієї теорії сформулював свого часу російський історик і філософ Петро Струве: «Великорос може бути культурним учасником національного життя й освіченою людиною, не розуміючи зовсім малоросійської мови, але малорос, який не опанував російської мови – анальфабет у національному й державному відношенні». Антиукраїнську точку зору надалі підтримували і більшовики Г.Зинов’єв, Л. Каменєв, А. Луначарський. Свою теорію боротьби двох культур Лебідь виклав у статті “Деякі питання партійного з’їзду” 17 березня 1923 р. на шпальтах газети “Комуніст”. «Носієм нової, пролетарської культури має бути міський пролетаріат, він гегемон, керманич суспільства і має вести за собою забиту селянську масу» – такий основний зміст публікації тодішнього комуністичного ідеолога України. Вона стала стержневою у агітації і пропаганді місцевих партійних органів. Щоденна, непомітна зовні російська пропаганда свою чорну справу зробила: бажання жителів села після переїзду до міста бути культурним, не селюком, копіювати городських стало основною метою будь-що опанувати російську мову, бо вона представляє «культурну націю». Через міську вуличну босоту поширювались блатні жаргонні терміни типу жлоб. Образливе прізвисько асоціюється з розумово обмеженим селянином, який вирвався у місто, але ніяк не може перейняти спосіб поведінки міських фраєрів.

Саме міська неконтрольована вулиця ламала несформовану свідомість ще не розбещеної сільської молоді. Така моральна обмеженість протягом десятиліть і народила на українській землі потворні відхилення, як масова мова суржику, підсилена московитським матюччям. На підтвердження думки наведу слова Людмили Старицької-Черняхівської, доньки драматурга Михайла Старицького та Софії Лисенко (сестри композитора Миколи Лисенка). Письменниця, науковиця і громадська діячка, яку НКВС все життя переслідував за українство і мову, врешті вбив у телячому вагоні під час етапу до Казахстану у 1941-му, викинувши тіло з вагону: «Ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають у селі, у рідній сфері, стихійними українцями, – ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями зі сповитку». Ось що насправді представляють собою філософські трактати великороса Струве та комуністична «Теорія боротьби двох культур» малороса Лебідя.

Московські ляльководи уміло і повсякденно втілювали згубну для українців методику у народні маси. Оскаженілий українофоб Д. Лебідь дуже прислуговував Москві, робив службову кар’єру, дослужився до заступника голови ради народних комісарів РРСФР. У серпні 1937 року заарештований НКВС, звинувачений в …українському буржуазному націоналізмі і розстріляний. Неймовірно, але посмертно у 1965 році реабілітований, поновлений у партії. Свої своїх не забувають…

Інший паралізуючий акт знищення української мови належить до 1958 року. 17 квітня Верховна Рада УРСР на виконання постанови пленуму ЦК КПРС прийняла постанову «Про перехід українських шкіл на російську мову викладання». Вона ж ухвалила закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР». Цим програмним документом вивчення української мови у школах оголошувалося необов’язковим, на вибір батьків і дітей. Що значило це на практиці? До мене звертається знайомий – учорашній селянин, який недавно перебрався до Кіровограда. Він бажає віддати свого сина-першокласника у школу, яка розташована у далекому від його оселі районі міста, хоча через дорогу – також є школа. Та вона – українська, а новоспечений містянин бажає, щоб його чадо училося по-руському, бо тепер у країні всі так балакають і він не хоче бути селюком-жлобом.

Такі «нові українці», на жаль, складали більшість міської маси. Інша її частина: до нашого міста переселялися люди трохи не з усіх куточків безмежного СРСР. Чималий відсоток складають сім’ї військовослужбовців. Вони йдуть у найближчу від дому школу, нехай вона навіть українська, і вимагають навчати дітей російською. Якщо директор закладу чинить опір – йому подають закон, у якому написано: на вимогу батьків. Ніякого тиску, все законно, добровільно. Подібне блюзнірство творилося на території усієї України, не припинилось у окремих регіонах Півдня і Сходу дотепер.

Нові часи не внесли суттєвих змін у бажання московитів та їхніх прислужників в Україні продовжувати наступ на українську мову. У 1990 році Верховна Рада СРСР ухвалює «Закон про засади державної мовної політики Радянського Союзу», який закріплював за російською мовою статус офіційної на усій території Союзу. Хоча керівництво КПРС відчувало близький розвал російсько-комуністичної імперії, воно намагалося не переривати ланцюг багатовікової боротьби з українською мовою і культурою. Метод спрацьовує і у незалежній Україні. У серпні 2012 року набув чинності закон «Про засади державної мовної політики» (неофіційно закон Ківалова-Колісниченка). Якби по сплині двох років не прибрали режим Януковича, невідомо – скільки мов були б у нас державними, яке місце серед них займала українська і якою б навчали у школах країни.

Українофоби при владі у питаннях мови не вгамовуються досі. Бо знаходять надійну підтримку не тільки адептів руського міра в Україні. Головні їхні куратори і натхненники сидять у московському Кремлі. Ось і днями член Думи РФ затятий ворог усього українського О. Пушков робить черговий шовіністичний вкид щодо мовної політики в Україні останнім часом. «Україні, створеній у сучасному вигляді Росією, – бризкає слиною путінський блазень, – без Росії не обійтися, без Росії втрачається факт існування України». Пушков називає ініціатора відтермінування на три роки переведення на українську мову російських шкіл М. Бужанського популярним депутатом від фракції «Слуга народу». За даними московських ЗМІ, в Україні досі діють 620 російських шкіл. Не у сільській місцевості, ясна річ, де проживає несвідоме населення – у столиці та інших великих містах України. Боротьба за українську мову і культуру не збавила обертів. Навпаки, вона загострюється, бо кремлівські отруйні щупальці розкидані по всьому світу, вони стискають нас з різних боків. Українцям треба чимале уміння і тверде бажання вистояти у непростій боротьбі. Але нам не звикати.

Юрій Матівос

http://chas-time.com.ua/liudyna/a-vy-analfabet-chy-ni.html