SECOND-USA
06.07.2020
Breaking News

Звільняється перша уповноважена із захисту державної мови

Нам стало відомо, що уповноважена із захисту державної мови написала заяву про звільнення за власним бажанням. Opinion поспілкувався з Тетяною Монаховою про її призначення, роботу та рішення піти з великої політики.

Пані Тетяно, почнімо з самого початку. Часто лунали закиди, що ви отримали посаду, не вигравши конкурс. Це так?

Це не так. У Законі про мову прописана процедура призначення уповноваженого. Перший етап відбору кандидатів на посаду – це внутрішні конкурси в Міністерствах культури та юстиції, а також кандидат від уповноваженого із захисту прав людини. У Мін’юсті надати кандидата відмовилися. Омбудсмен із прав людини обрала Тараса Кременя, про що він одразу написав у себе на сторінці фейсбуку, оголосивши себе переможцем і ввівши в оману своїх читачів. Паралельно із цим я пройшла конкурс у Міністерстві культури, молоді та спорту. Так у фінал вийшли два кандидати. Далі кожен із нас виступив на засіданні Кабміну, нас послухали, поставили запитання, а потім Кабінет Міністрів України шляхом голосування обрав переможця на цю посаду. І переможцем стала я.

Розкажіть, як саме відбувався конкурс у Мінкульті.

Люди з мого близького оточення знають, наскільки несподіваною для мене стала пропозиція спробувати себе в політиці. Спершу, коли мені зателефонували з Мінкульту й сказали, що відбувається такий конкурс і мене запрошують взяти участь, я подумала, що це розіграш від моїх колег. Звідки про мене дізналися? Хто рекомендував? Чому я? Для мне й досі ці питання не мають чіткої відповіді. Утім, я більшу частину свого життя присвятила вивченню, дослідженню, викладанню, популяризації української мови. Я доктор філологічних наук, зрештою. І я отримувала чимало відгуків від своїх колишніх студентів, які писали теплі слова про те, як завдяки моїм парам полюбили й вивчили українську мову. Я поміркувала і погодилася прийти на співбесіду до міністра.

Так я познайомилася з Володимиром Бородянським. Ми обговорили моє бачення мовної політики в Україні. Також я надала всі необхідні документи: резюме, біографію, мотиваційний лист тощо. Я дізналася, що міністр розглядає й інші кандидатури, серед яких чимало достойників і відомих людей. Конкурс у мінкульті тривав довго. Десь через місяць після співбесіди я дізналася з преси, що від міністерства культури рекомендовано Тетяну Монахову.

І тоді одразу з’явився відкритий лист проти вас. Розкажіть, що це за історія була?

О, я пишаюся цим фактом своєї біографії! (сміється) 

Щойно з’явилася новина про мою кандидатуру на посаду мовного омбудсмена, Тарас Кремінь терміново звернувся до своїх друзів, а ті – до своїх друзів із проханням підписати колективного листа. «Нічого не маючи проти Тетяни Монахової як людини, вважаємо її недостойною високої посади…», щось таке. Я у своїх наукових статтях і монографії писала про постколоніальний комплекс українців. І ця історія – розкішна ілюстрація до моїх слів. Активісти, вчені, найкращі люди країни, з більшістю яких ми навіть не були знайомі, які займаються декомунізацією, вчинили в найкращих традиціях полювання на відьом. Ну, а я ходила пишалася, почуваючись трохи дисидентом, знаєте. (сміється)

Потім була довгоочікувана пресконференція першої уповноваженої із захисту державної мови…

Так, був суспільний запит на знайомство із мовним омбудсменом. Під час брифінгу я переважно цитувала і тлумачила Закон про мову, оскільки цей довгий документ мало хто читав. Я принципово утрималася від власних оціночних суджень і зайвих коментарів. «Дивіться, є закон. Я повинна його виконувати. Все». Утім, навіть мої вкрай предметні відповіді декому вдалося перекрутити. Так, до прикладу, з’явилися абсурдні заголовки про те, що «вона збирається штрафувати дітей у дитсадках».

Знаєте, я очолювала кафедру журналістики й навчала студентів журналістських стандартів, однак, ставши об’єктом пильної уваги медійників, на власному досвіді стикнулася з усіма хворобами сучасної української журналістики. Тепер я можу провести окремий тренінг «Гра контекстом, вирвані цитати та інші маніпулятивні прийоми ЗМІ: досвід потерпілого». (усміхається)

На вас покладали великі надії, якими були ваші перші кроки на посаді?

Алгоритм роботи визначено в Законі. З моменту призначення протягом шести місяців треба було створити Секретаріат уповноваженого. Це абсолютно нова інституція. Проблеми почалися одразу, оскільки в Законі не прописано, що секретаріат є юридичною особою. «Створюється секретаріат». Ким створюється? Який його статус? Причому, в аналогічному законі про діяльність уповноваженого з прав людини це прописано. І щодо секретаріату Національної комісії зі стандартів мови теж зазначено: юридична особа. Чому творці Закону про мову не зробили такої елементарної речі щодо мого секретаріату – загадка.

Невже можна було працювати без секретаріату?

Саме так я і працювала. Однак тільки після створення секретаріату казначейство виділяє фінансування, тільки обравши керівника секретаріату, можна створити штатний розпис і почати отримувати заробітну платню.

Яка ж у вас була зарплатня?

Цього я так і не дізналася. Майже півроку я лише витрачала власні кошти на поїздки з Миколаєва до Києва, винаймання там житла тощо. Без секретаріату неможливо отримати фінансування.

У вас був водій, службова машина, якісь пільги?

Києвом я пересувалася на метро. Про якого водія може йти мова, коли мені відмовили навіть у службовому житлі. Мовляв, тільки депутатам Верховної Ради належить отримувати, а вам – ні.

Тобто ви працювали, не отримуючи зарплати й не маючи житла та офісу?

Так, за цей період я витратила близько 30 тисяч гривень із сімейного бюджету на свою роботу. Вважаю, відтепер маю повне право святкувати День волонтера.

Це дуже дивна ситуація. У вас не виникало бажання звільнитися одразу?

Ну, як це «одразу». Я мала намір результативно працювати. Дуже тривалий час у мене була ілюзія, що процес створення секретаріату затягується через іржавілість нашої бюрократичної машини. Кожен підпис, кожну резолюцію треба «вибивати» тижнями. До порядку денного засідань Кабміну треба ще потрапити. Увесь час якісь «важливіші» економічні чи політичні проблеми відсували розгляд мого питання.

Я провела безліч консультацій з юристами Верховної Ради і Кабінету Міністрів України. Писала проєкти постанов для Кабміну про створення секретаріату. Зверталася з листами до депутатів, доповідаючи про труднощі, просила допомоги. Здійснювала спроби зареєструвати секретаріат у ЦНАПі Печерського району, але марно.

Паралельно я шукала людей. У секретаріаті мали би працювати 50 осіб. Численні попередні співбесіди з потенційними кандидатами. Це були чудові фахівці: юристи, фінансисти, піарники, філологи тощо. Шукала однодумців, з якими в нас буде спільна мета. Це могла бути команда мрії. Однак за місяць-другий, доки тривала епопея з секретаріатом, люди телефонували: «Я перепрошую, але я не можу так довго чекати, мені треба годувати родину». І я їх розумію. Я втратила дуже багато цінних кадрів.

Фото: УНІАН

Чи можна було якось зрушити ситуацію, звернувшись, скажімо, до президента?

В уявленні людей, далеких від політики (я й сама так раніше думала), якщо тебе призначили на високу посаду, перед тобою відчиняються всі двері. Виявилося, що я маю перепустку тільки до Кабміну. Просто так зайти до Верховної Ради чи Адміністрації президента я не можу. Треба попередньо сконтактувати зі службою президента, вони випишуть перепустку для пункту пропуску на вході. Просто так прийти і сказати: «Я уповноважена із захисту державної мови, пропустіть мене» не вийде. Я зверталася до представників Адміністрації президента, але мої звернення були тотально проіґноровані. Яка причина – чи то тому, що я не з їхньої політичної сили, не «з команди Зеленського», чи то просто вони не мали наміру займатися мовною політикою – не знаю. До Зеленського я так і не потрапила.

Коли визріло рішення звільнитися?

Я дуже стресостійка людина. Певно, як і всі доктори наук в Україні, загартовані процедурою захисту. Я спокійно реагувала, коли, скажімо, першого січня вся країна ще святкує, а я за свій кошт купую собі квиток і їду до Києва, бо о дев’ятій ранку другого січня в мене надважлива консультація в юридичному департаменті Верховної Ради, встигаю за день зробити купу справ, провести кілька ділових зустрічей, а ввечері читаю обурені коментарі на кшталт «досить проїдати бюджетні кошти!», «коли вона нарешті запрацює?». Я спокійно ставилася і до хейтерів, і до ботів: робота така.

Я мала довге терпіння, поки була ілюзія, що повільно, але впевнено я йду до мети. Однак, коли все було нарешті готово, коли після стількох моїх зусиль питання про створення секретаріату нарешті було винесене на голосування Кабміну, а потім раптово в день голосування викреслене із порядку денного, я остаточно переконалася, що йдеться про відсутність політичної волі. Я зрозуміла, що всі мої дії заблоковані. Продовжувати брати на себе відповідальність за те, на що ніяк не можеш вплинути, просто безглуздо.

І що тепер буде?

На жаль, мовне питання залишиться предметом політичних спекуляцій і передвиборчих обіцянок, як це було протягом всієї новітньої історії України. По-перше, Закон про захист державної мови мав би бути прийнятий одночасно із Законом про нацменшини і мови нацменшин, й обидва вони повинні бути узгоджені між собою. Тоді й претензій з боку міжнародних організацій, як-от Венеціанська комісія, можливо, було б менше. В ідеалі, мав би бути єдиний центр із мовного планування, який би гармонізував використання державної мови та розвиток мов національних меншин.

По-друге, Закон про мову – і на цьому я наголошувала – не повинен стати законом про обов’язкову зміну ідентичності. Кожен громадянин України має право розмовляти тією мовою, якої його навчила мама в дитинстві.

По-третє, існує небезпека, що боротьбою за українську мову будуть маніпулювати. Фактично будь-хто може, наприклад, написати у фейсбуку «Мене звільнили за українську мову!» й вимагати дій мовного омбудсмена, і це викликає миттєву реакцію користувачів соцмереж. А потім з’ясовується, що звільнили за професійну непридатність, і є свідки, і є докази цього. Але машину обурливих фейсбук-репостів уже не зупинити. Уявіть, скільки державних коштів і ресурсів треба, щоб провести розслідування та перевірити кожне таке звинувачення.

А найголовніше, є небезпека серйозної суспільної кризи, спричиненої протистоянням української та російської мов. Нам треба думати, як не розколоти Україну, як зберегти державність. Як на мене, зараз це ключове завдання всієї української політики.

Довідка:

Тетяна Василівна Монахова – перша уповноважена із захисту державної мови, докторка філологічних наук, завідувачка кафедри журналістики ЧНУ ім. П. Могили.

Тетяна Монахова закінчила Миколаївський педагогічний університет за спеціальністю «Учитель української мови і літератури та англійської мови та зарубіжної літератури». У 2008 році в Інституті української мови НАН України захистила кандидатську дисертацію з теми: «Мова Валерія Шевчука: корпус, ключові концепти, тезаурус».

2015 року захистила докторську дисертацію на тему «Сучасні стратегії текстотворення в українській мові».

Авторка монографії «Народництво, модернізм і постмодернізм у лінгвістиці», авторка посібників «Дискурсивна риторика», «Українська діалектологія», «Культура української мови».

Низка українських науковців, мовознавців і громадських діячів звернулася до Кабінету Міністрів України через зволікання з призначенням мовного омбудсмена та кандидатуру на цю посаду Тетяни Монахової.

27 листопада 2019 року – уповноважена з захисту державної мови, що передбачено Законом «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Згідно з цим законом, завданнями мовного омбудсмена є захист української мови як державної, отримання інформації та послуг у сферах суспільного життя державною мовою, а також усунення перешкод і обмежень у користуванні державною мовою для громадян України.

Розмовляла Світлана Бондар