ОЛЕКСАНДР ШПАК (Маріуполь)

ТВОРЧІ ОСОБИСТОСТІ ДОНЕЧЧИНИ
ОЛЕКСАНДР ШПАК (Маріуполь)
Стисла довідка
Народився 1959 року в Маріуполі. Працює в галузі станкового живопису.
Учасник всеукраїнських виставок, творчих груп «Маріуполь-87», «Вікно», «Донецький пленер» та ін. Персональні виставки: 1996, 1998, 2002 – Маріуполь. Твори знаходяться у приватних колекціях України, США, Кіпру, Італії та ін. країн світу.

Шукаю знакову формулу, що спроможна охопити враження від творів маріупольського живописця Олександра Шпака, на полотнах якого кавун, різаний твердою чоловічою рукою «черленим око виїдає», стовбури жерделі над фіолетовим рівчаком – ростуть, відчутно ростуть, ворушаться, цибуля на столі – закручує козацькі вуса, а шпичасті плоди каштанів з тріскотом репаються на очах, являючи ядра, туго затягнуті у вишукану гладеньку шкіру…

Може, це – знак Життя, під яким усе живе – рухається, розвивається, зростає, зрештою доходить кінця в одному вимірі, щоб продовжити себе в іншому?..
Майстер, що, поза сумнівом, добре знається на законах композиції, жонглює ними, почувається «як риба у воді», – легко наважується сліпучо-червону кадмієву пляму кавуна з гостро ламаними краями (слід від ножа) розмістити посередині, «обрізавши» шапку, «приліпити» все те до верхнього краю полотна… А ще – узгодити відкритий жовтий із таким самим фіолетовим, «підсоливши» розбіленим ФЦ-зеленим… І дивно: все у нього таки узгоджується за якимись лише йому одному відомими законами хроматичної гармонії… І з композицією – все гаразд – нічого не «коле око». Ризикує?! Може й так. Та цей ризик виявляється цілком виправданим: його кавун – живий, переконливий…

Каштани також живі – колючки, порепини, навіть відблиски «шкіри» – все в нестримному русі-коловороті життя. Підсилює це враження жовтогаряче тло – знак Осені – з додатково-контрастними тінями кобальту синього. Композиція, форма, тоновий і колірний контрасти забезпечують живість зображення.

Натюрморт (три цибулини) – із зеленими «вусами» й «козацьким чубом» відчутно перегукується з колористикою «овочевих» натюрмортів Поля Сезанна, залишаючись при тому цілком автономним авторським витвором.
А ось – динамічний пейзаж з абрикосовими деревами, де зумисне гіпертрофовано всі кольори, а форми й сплети стовбурів із гіллям перетворюються на декоративне панно в стилі Поля Гогена, залишаючись, звісно, в межах стилю Олександра Шпака, – це, поза сумнівом, свідчення обізнаності мистця на спадщині постмодернізму, котра, ймовірно, стала базовою платформою його подальшого шляху в мистецтві образотворення.

І насамкінець – автопортрет з ремінісценціями Ван-Гога, Модільяні: помаранчеве тло як хроматичний знак наростання чогось (завзяття, шукань, експериментування тощо) в бік червоного (пік пристрасті). На додаток – трохи мистецтвознавчої фізіогноміки: зморшкувате чоло, зведені брови, замислені очі, спрямовані в недовідому далечінь, стулені вуста – все свідчить, що це образ людини, позбавленої нарцисизму, готової вчитися і долати труднощі, знаючи куди йде і навіщо.
Узагальнивши, слід скати: Олександр Шпак – той, хто ЖИВО пише, ЖИВО творить, хто робить ЖИВИЙ живопис, який конче необхідний сучасній Донеччині.
Володимир Півень

рек

цікаве

Be the first to comment

Leave a Reply