SECOND-USA
05.12.2019
Breaking News

РОЗДУМИ ПРО НАБОЛІЛЕ…

 

Прочитала на fb лист-звернення В. О. Франчука до міністра культури, молоді та спорту України Володимир Бородянський – Міністр культури, молоді та спорту України у зв’язку з ситуацією, що склалася навколо Національного музею історії України (НМІУ).

Вірніше, лист написаний на підтримку його директора – Т.Сосновської, яку начебто таврує невеличка групка співробітників музею, намагаючись «захопити владу» в зазначеному закладі. Після ознайомлення з «криком душі» В. Франчука, хвиля емоцій та обурення настільки переповнила, що відреагувати на цей лист – мій обов’язок.

Перше, що спадає на думку: невже духовність нашого суспільства впала настільки низько, що позначилась навіть на тих, хто мав би бути моральним авторитетом. Важко зрозуміти, як шановна людина, Народний художник України, лауреат багатьох премій і т.п. і т. д. міг вкласти в цей лист стільки відвертої брехні і наклепу?! Однак невдовзі все стало на свої місця. Текст листа, найбільш вірогідно, підготовлено з подачі самої Т. Сосновської й не виключно, навіть під її диктовку. Про це красномовно свідчать дуже знайомі методи і стиль написання подібних опусів названою особою. Адже, для іміджу «палкого патріота України» і чи не найбільшого уболівальника за долю НМІУ, необхідно мати підтримку не лише своїх підспівувачів, щедро підгодованих щомісячними преміями за «особливі заслуги» на музейній ниві, а й підтримку «щирих друзів» музею, бажано з відомих людей сучасної української еліти. Адже саме їх прізвища мали б справляти на п. міністра відповідне враження.
Прикро і соромно, що В. Франчук, не володіючи достовірною інформацією і навіть не намагаючись розібратися в ситуації, «повівся» на солов’їно-улесливу мову та виверти цієї вкрай непорядної особи. Мета і завдання Т.Сосновської – усидіти в кріслі директора будь-якою ціною. Тому й нав’язує спільноті неправдиву і викривлену інформацію щодо своєї бурхливої «реформаторської діяльності» по перетворенню НМІУ на «справжній український музей», бо за її уявленнями, до 2015 р. (призначення на посаду генерального директора) в музеї панував один «совок» (улюблене слово «реформаторки»). Дивно чути це з вуст колишнього партократа, яка свого часу працювала у райкомі партії і непогано, мабуть, почувалася у тому «совку». Обливаючи брудом роботу попереднього колективу й виставляючи себе справжньою патріоткою музею, Т.Сосновська продовжує вводити в оману людей дезінформацією, брехнею і просто хворою фантазією ( звернення стосовно рейдерського (?!) захоплення влади (тільки не зрозуміло ким).

Про «діяльність» теперішньої директорки НМІУ, який вона за 5 років успішно розвалила, можна писати багато. А якщо долучити до цього ще й факти її роботи у Музеї-квартирі П.Г.Тичини, то вийде не один том, пронизаний наскрізь непрофесіоналізмом, невіглаством, інтриганством, зловживаннями й порушеннями всіх принципів і норм музейних Статутів і Положень. Сподіваюсь, що справедливість зрештою візьме гору, а «діяння» цієї випадкової в історіі НМІУ особи отримають об’єктивну оцінку.
З болем пишу ці рядки, бо справедливо вважаю НМІУ своєю Alma Mater, де пройшла справжню школу музейника (дякуючи долі, – було у кого вчитися) і віддала музейній справі майже 45 років. Мені пощастило працювати у справжньому колективі: дружньому, професійному, творчому. Ніхто ніколи нікому не робив «підніжки», не заздрив, усі були доброзичливі, з повагою ставились один до одного і, головне, – професійно робили свою справу: створювали цікаві експозиції і виставки, досліджували і примножували фондові колекції, ретельно підходили до розробок наукових концепцій і підготовок різної тематики екскурсій. Музей дійсно вважався провідним музейним закладом України і був відомий своїми масштабними проектами поза її межами.
НМІУ сьогодні – це постійні судові процеси, нацьковування одних співробітників проти інших, доноси, наклепи, – і все це – на тлі майже повної відсутності фахівців-музейників (залишились одиниці, які в таких умовах ще якось намагаються щось створити). За всю більш як 100-літню історію свого існування музей не переживав такої глибокої кризи. Хіба що наприкінці 1920-х рр., коли потрапив в лещата більшовицьких «швондерів» і «шарікових», що призвело до самогубства визначного вченого-музейника Данила Щербаківського. Але і в той складний період у музеї працювали видатні особистості, які залишили помітний слід у формуванні колекцій, дослідженні пам’яток та їх збереженні. До 1959 р. музей навіть мав свою аспірантуру…
Чим сьогодні може похвалитися музей? Своїми фундаментальними проектами, у тому числі й міжнародними? Відкомплектованими унікальними музейними предметами та артефактами? Новими дослідженнями фондових колекцій? Чи постійними скандалами і дешевими піар-акціями міні-виставочок, нашвидкоруч змонтованих у 2-3 маленьких столиках з копійних матеріалів? Або демонтованими за наказом «реформаторки» і порожніми сьогодні залами, де до її приходу були представлені унікальні експонати з фондового зібрання (колекція Сержа Лифаря, колекція нагород і т.д.)?!!! Майже повністю зруйнована експозиція ІІІ поверху, яку горе-керівниця називала «совком». Це та експозиція, яка була ретельно продуманою, історично аргументованою, із висвітленням усіх «чорних» і «білих» плям нашої історіі («розстріляне відродження», дисидентський рух, Голодомори, Чорнобиль, Афганістан і т.д.)! Зрозуміло, що не маючи історичної освіти, Т.Сосновській важко було зорієнтуватися в історичних процесах і подіях новітньої доби, представлених в колишній експозиції НМІУ. Що ж новаторського, на противагу «совковому», зроблено в експозиції ІІІ поверху за 5 років?!!! Фактично нічого! Порожні, закриті зали! Похвалитися можна хіба що гучно заявленими лекціями, які часто проводяться в НМІУ навіть не музейниками, а представниками інших інституцій?! Але ж музей – це не Будинок лектора, а насамперед колекції, експозиції, виставки, дослідження фондового зібрання!
Однак повернемося до того, з чого почала писати, – до горезвісного листа, написаного В. Франчуком. У ньому автор зазначив, що до приходу Т.Сосновської «НМІУ був музеєм, але не завжди справжньої української історії, а радше був схожий на застиглий в часі фрагмент комуно-тоталітарної системи, або філіал КГБ» і «там навіть не згадувалось про голодомори та репресії в Україні».
У зв’язку з таким твердженням хотілось би спитати пана Франчука: історію якої країни висвітлювали перші в Україні численні виставки, що експонувалися в НМІУ задовго до приходу Т.Сосновської й які розміщувалися не в 2-3 невеличких столиках, а цілих залах. До речі – побудовані на оригінальних, в основному музейних предметах. Наведу лише їх невеликий перелік:
– «Історія української символіки» – 1989 р. – весь ІV поверх
– «Україна: шлях до незалежності» – 1992 р. – весь ІІІ поверх
– «До 60-річчя Голодомору 1932-1933 рр» – 1993 р. – зал ІІІ поверху
– «Україна в огні й бурі революції» (присвячена Українській революції 1917-1921 рр. – 1994 р. – 2 зали ІІІ поверху
– «Голодомор 1932-1933 мовою документів» – підготовлена за участі Бібліотеки і Архіву ім.Т.Шевченка в Лондоні Союзу Українців у Великій Британії (СУБ), експонувалася в Лондоні, до виставки був виданий каталог – 2003 р.
– «Симон Петлюра – лицар Української революції» (до 125-річчя від дня народження), видано каталог – 2004 р. – зал І поверху
– «Помаранчева революція: хроніка подій» – грудень 2004 р. – зал І поверху
– «Симон Петлюра: епізоди політичної біографії» (до 80-річчя трагічної загибелі) – 2006 р. – зал ІІІ поверху
– «Патріот. Меценат. Громадський діяч» (до 145-річчя від дня народження Євгена Чикаленка) – 2006 р. – зал ІІІ поверху
– «До 20-річчя Чорнобильської катастрофи» – 2006 р. – зал І поверху, потім експонувалася в Парижі (ЮНЕСКО) та в Лондоні ( СУБ та Британська бібліотека, видано каталог) – 2006 р.
– «Постать на тлі доби» (до 125-річчя від дня народження В’ячеслава Липинського) – 2007 р. – зал ІІІ поверху
– «Відвага та вогонь самопожертви» (до 100-річчя від дня народження Олега Ольжича) – 2007 р. – зал ІІІ поверху
– «Останній гетьман» (до 135-річчя від дня народження Гетьмана України Павла Скоропадського) – 2008 р. – зал ІІІ поверху
– «Степан Бандера: документи свідчать» ( до 100-річчя від дня народження Степана Бандери) – 2009 р. – зал ІІІ поверху. Це був найбільш масштабний проект із залученням багатьох українських та зарубіжних інституцій (архів СБУ, архіви Києва, Львова, Івано-Франківська, Музей Степана Бандери в Старому Угринові, Музей визвольних змагань Прикарпатського краю в Івано-Франківську). Найбільш унікальні експонати прибули з Лондона (Бібліотека і Архів ім. Т.Шевченка, Музей Української визвольної боротьби), куди свого часу був перевезений з Мюнхена весь архів Степана Бандери – документи, фото, особисті речі, посмертна маска. У відкритті виставки взяли участь голова СБУ України Валентин Наливайченко, генеральний секретар Союзу Українців у Великій Британії Федір Курляк, президент Світового конгресу українців Євген Чолій, голова Проводу ОУН Стефан Романів, представники наукової і громадської спільноти. За підтримки Союзу Українців у Великій Британії видано каталог виставки майже на 200 сторінках (на сьогодні це єдине такого роду видання).
– «Митрополит Василь Липківський: постать на тлі епохи» (до 75-річчя трагічної загибелі від рук більшовицьких катів) – 2012 р. – зал ІІ поверху
– «До 95-річчя проголошення Злуки УНР і ЗУНР» – 2014 р. – зал ІІІ поверху
За логікою пана Франчука, за створення й організацію цих виставок маємо завдячувати тоді КДБ?!!!
Перелік інших, не менш вагомих, розробок експозиційного відображення «неукраїнської» історії в НМІУ, можна продовжувати довго. Міні – експозиції, які постійно змінювались, не беру взагалі до уваги, – не вистачить терпіння дочитати все до кінця. Свідомо не торкаюсь діяльності інших підрозділів музею, тому що автор у своєму листі таврує, насамперед, роботу відділу, який очолювала впродовж тривалого часу саме я, будучи автором більшості з названих вище експозиційно-виставкових проектів.
Підводячи невеличкий підсумок незначної частки лише експозиційної роботи й не беручи до уваги численні публікації з комплектування та дослідження саме музейних пам’яток згаданої тематики, зазначу: ті здобутки, що мав музей ДО приходу Т.Сосновської, є вже незаперечним фактом.
Наостанок: шкода і прикро, що серед громадян нашого суспільства і досі трапляються особи, які дозволяють маніпулювати собою невігласам і пройдисвітам.

Заслужений працівник культури України
Татьяна Ралдугина

Патріоти НМІУ