Про автохтонів, колонізаторів і права людини

 

У одній із дискусій чисельне коло русскоязичних дописувачів гостро настовбурчилися щодо терміну “автохтони”. Їх, якби, не влаштовує те, що в Україні є автохтонне населення і прибульці, навіть якщо всім забезпечуються рівні права людини.

Україна не моноетнічна держава.
До І Світової війни українців на терені України (тоді у складі Росії) було біля 73.1% українців, русских – 10.4, євреїв – 8.2… 90% українців були україномовні.
Але, навіть совковий перепис вказав, що в УССР на 1989 рік було 73% – більше 37 млн.
У 2001 році перепис показав, що українців більше 37 млн – 78%, русских більше 8 мільйонів – біля 17%.

Всі інші національності є малопомітними, щоб про Україну говорити як про багатонаціональну державу. Тобто маємо різнонаціональну державу із автохтонним українським населенням.

Невеликі райони, компактно заселені угорцями, румунами, болгарами не дають підстав визначати Україну як державу з різноавтохтонним населенням.
Кримські татари є автохтонами у Криму.
Чисельніша меншина – русскі (є ще нечисельні представники росіян – башкири, калмики, чеченці й інші) сформована як впливова, впривілейована у значній мірі в різних соціумах, у містах, опісля ІІ Світової війни (за 35 років). На 1991 рік в Україні було більше 11 мільйонів русских, з них десь із 8 мільйонів прибули після ІІ Світової війни.

Автохтонами слід вважати корінні народи.
А групи мігрантів, які прибувають в ту чи іншу країну, в т.ч. як колоністи (колонізатори), скільки їх би не було чисельно, не є автохтонами.
В демократичних державах вони є рівноправними громадянами.

Якщо ж хтось із громадян, предки якого прибули в Україну, наприклад у ХІХ чи ХУІІ століттях (поляки, чи русскі, наприклад) і вони народжені в Україні не в першому поколінні, говорять, що у них статус корінного населення, то це не є правдиво.
Вони є старожилами на українській землі. Отже, мали б бути патріотами української держави, а не Польщі чи Росії, підтримувати українську мову та культуру і вшановувати свою. Так є з емігрантами у всіх країнах світу.

Щодо південного сходу.
Кочові народи стають автохтонами тоді, коли осідають для постійного проживання і закладають населені пункти – міста й села та переходять до землеробства й міського виробництва.

Скіфи-сармати-печеніги-половці і золотоординці були кочуючими автохтонами й стали “розвіяні вітром”. Від них немає кому претендувати на автохтонність на заселений українцями південний схід.

Не можуть на нього претендувати й русскі як на свою територію.
Хоча війська російських царів (українці масово у складі цих військ) й завоювали для Росії ці, населені українськими поселеннями землі, вони були в ролі завойовників чужого.
А українці в ролі піонерів-землеробів, які освоювали ці землі і з цих земель не йшли.
Тому автохтонність українців є хоча й не так давньою – поетапно це ХУ-ХУІІ століття, але вона є незаперечною.
Тому що на цих землях не залишилося компактно населених поселень, наприклад з половців чи ногаїв.
Не було на цих теренах і державних утворень інших народів.
Московити були вже прийшлими завойовниками.

Тому ми на цих землях є автохтонами.

Русскі ж, наприклад, не є автохтонами у Татарстані чи у Башкирії, русскі не є автохтонами у Сибіру, Якутії чи Бурятії, та й на тій же Чукотці.
Бо там всюди є ареали недовинищених русскими народів.

Різнонаціональність, чи чисельна русска меншина не є проблемою в Україні. Головною політичною проблемою, повязаною із національним фактором є зросійщеність українців і меншин, їхня політична проросійськість і не бажання повертатися до мови предків. Що стимулюює політичні кризи і, як наслідок, неспроможність вирішити економічні проблеми.

Сергій Жижко

рек