В українській історії уже був випадок, коли в 1927-1929 роках було впроваджено контроверсійну реформу українського правопису, яка відома нині як “харківський правопис”, чи “правопис Скрипника”.
Якщо дуже коротко – то це був компроміс між галицьким і наддніпрянським варіантами правопису (із певними тогочасними новація). Новий правопис був і складним і громіздким для розуміння.
Так, як приклад можна навести уривок з віршу Олега Ольжича «Заходить сонце. Кане тишина…»:
Заходить сонце. Кане тишина.
Холоне алябастрова Атена.
Не повернула втомлена луна
Лжепатетичний оклик Демостена.
Тоді гарно сказав відомий знавець української мови, правопису, історик літератури і просто надзвичайна людина Ю.В.Шевельов:
“Особливо треба пам’ятати, що правопис не повинен воювати з мовою й накидати їй те, що їй чуже. Завдання правопису — формулювати, як писати те, що є в мові, а не реформувати мову засобами правопису.
Правопис може (і, мабуть, мусить) приписувати певні норми мовним фактам лише тоді, коли йдеться про нововпроваджувані слова, особливо з чужих мов — тут не завадило б мати свого роду атестаційну комісію в рамках Національної Академії Наук, може ІУМ”.
Подивився останні запропоновані зміни і згадав анекдот. У вірменського радіо запитують чи можна побудувати соціалізм в окремо взятій країні?
Після доби роздумів нарешті було озвучено відповідь: “Можна, звісно, але ж шкода!”
Якщо усі проблеми в країні вирішено, то можна і новим правописом зайнятися…