SECOND-USA
24.07.2019
Breaking News

ПЕРШИЙ ВОЛИНСЬКИЙ СКАНСЕН

40 РОКІВ МУЗЕЮ

історії сільського господарства Волині-скансен

 

         40 років тому 5-го лютого 1979 року урочисто було відкрито НОВИЙ НАУКО-ВИРОБНИЧИЙ КОМПЛЕКС Волинської державної сільськогосподарської дослідної станції в селищі Рокині Луцького району. В цей самий день відкрились двері першого залу Музею, який мав назву «Історія дослідної станції».

*    *     *

Ініціатором створення Музею був Петро Сергійович Теслюк, на той час – генеральний директор дослідної станції. Саме він розробив проект нового агромістечка волинських науковців. Де передбачалось не тільки науково-адміністративний корпус із лабораторіями та найновішим на той час обладнанням по виведенню нових сортів зернових, а й соціально-культурною інфраструктурою. А це магазин-кафе та амбулаторія, дитячий садок і середня школа, будинок сільськогосподарської пропаганди і музей, селекційний комплекс з теплицями та автопарком, малий та великий дендропарки з альпійською гіркою, стадіон і плавальний басейн, житлові комфортні будинки та готель «Нива» тощо.

Розпочалось грандіозне будівництво на колишніх кагатних землях у 1975 році, а вже 5-го лютого 1979 року перший секретар Волинського обкому КПУ М.П.Корж урочисто перерізав червону стрічку. І всі дружньо пішли на екскурсію у музей. Вірніше, це був ще не музей, а лише перший зал майбутнього музею, експозиція якого розповідала про історію першої наукової сільськогосподарської установи на Волині.

Саме мені, випускнику історичного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка, Петро Сергійович доручив створити Музей, експозиція якого б розповідала про історію сільського господарства Волинського краю з найдавніших часів по сьогоднішній день. І я взявся за цей проект, повністю поринувши у наукових пошук. За короткий проміжок часу мені вдалося створити експозицію першого залу про історію дослідної станції до дня відкриття науково-виробничого комплексу. Пам’ятаю надзвичайно хвилюючі почуття при проведенні першої екскурсії першим особам області. Але щира посмішка Петра Сергійовича підбадьорювала мене і давала впевненості.

Свій темп по збору матеріалів і експонатів для подальшої експозиції музею я уже не збавляв. Всі вихідні і святкові дні – в походах і експедиціях, в архівах і бібліотеках. А вечорами, до пізньої ночі сидів у кабінеті і опрацьовував зібраний матеріал, що потім лягали в основу експозицію музею. Працював у тісному контакті з художниками художньо-оформлювального комбінату м.Луцька, який очолював енергійний керівник Сенілевич, з досвідченими художниками Волинського художнього фонду. Це з Володимиром та Костею Борисюками, Вікторем Шингурем та Миколою Гевелюком, Леонідом Яртисем та Бартошиком і багатьма іншими.

Особливо дружні і творчі контакти постали із художниками дослідної станції. Це – Олександр Кузнецов і Микола Заліщук, Іван Покотило і Павло Шевчук. Але ніякі наші творчі задуми по оформленню експозиції не змогли б бути втілені, коли б не мали ми майстра «золоті руки» Михайла Мішка.  Союз такого тріумвірату  під керівництвом завідуючого відділом пропаганди та інформації дослідної станції Є.І.Маєвського дало позитивні результати.

Колегія Міністерства культури України уже у 1983 році присвоює Музею почесне найменування «Народний музей». Поки ще був П.С.Теслюк, наш батько і натхненник, а після його від’їзду у Київ І.В.Дудченко, музей працював і розвивався. Але після того, як І.Дудченко пішов на пенсію, музей майже повністю осиротів. Ніхто уже не хотів підтримувати, а тим більше розширювати експозицію.

Тоді я вдаюся на рішучий і революційний крок: музей виходить з під опіки дослідної станції і  переходить у самостійну юридичну організацію. Цю ідею підтримало керівництво Волинського АПК, зокрема, Василь Гром, з яким я часто радився і консультувався, як з досвідченим економістом. Восени 1989 року відбулася установча конференція, яка і започаткувала друге народження музею. Але це уже мав бути не просто музей історії сільського господарства Волині, а МУЗЕЙ-СКАНСЕН.

Таку ідею мені подарував відомий вчений і дослідник пам’яток народної архітектури, на той час директор Львівського музею архітектури і побуту – Архип Данилюк. Він привіз мені журнал «Muzeum», номер якого був повністю присвячений скансенам. Я так загорівся цією ідеєю, що передав свій запал і заслуженому архітектору України Ростиславу Метельницькому. Талановитий архітектор розробив Генеральний план побудови експозиції просто неба на території Рокинівського дендропарку, який заклав також Петро Теслюк.

Моїм хобі був туризм і альпінізм. Це дало мені можливість без проблем організувати історико-туристичну секцію «Ентузіаст». Діти середніх класів, Маяківської, а потім Рокинівської школи, які стали членами цієї секції з радістю подорожували зі мною в походах і експедиціях у пошуках експонатів. Науковим консультантом, нашим багатолітнім другом був фанат в археологічній роботі Григорій Охріменко. Він мав незаперечний авторитет у наукових колах, що давало йому можливість отримувати «Відкритий лист» на археологічні розкопки і розвідки Інституту археології НАУ.  З його допомогою ми опрацьовували зібраний за літо матеріал, який лягав основою в експозицію музею.

Коли переходили до створення нового залу, ми організовували і ходили уже в етнографічні експедиції. Тут було важче. Тому що зібрані етнографічні експонати, а це багатогабаритні і не легкі речі, потрібно було відкладати у коморах і стодолах їх власників, щоб потім, організувавши автотранспорт, знову приїхати і забрати до Рокинь.

 

Експозицію просто неба «Козацький зимівник» почали будувати у 90-х роках минулого століття. Саме тоді, коли Україна робила тільки перші кроки своєї хиткої незалежності, дослідна станція, яка ще була потужна у фінансово-економічному відношенні, допомогла перевезти і установити вітряний млин із села Четвертня Маневицького району. Велика подяка таким ентузіастам, робітникам і науковцям дослідної станції як Михайло Мішко і Микола Заліщук, Валентин Талах і Сергій Фролов. Вони добровольцями згодилися поїхати у Четвертню і взятися за таку відповідальну та небезпечну роботу: провести демонтаж вітряного млина, вітряка, одного з найбільших на Україні. А вже збирати його, монтувати та реставрувати випало сміливому та енергійному Степану Костюшку. Разом із сином та іншими робітниками, в тому числі з Петром Приймою (директор школи мистецтв) вони успішно справились з цим відповідальним завданням. Пам’ятку народної архітектури було врятовано від руйнування і знищення. Не повезло такому ж вітряку із села Ярівка Горохівського району, вітряку голландського типу – єдиного такого вітряка на Україні, що стояв у селі Липно Ківерцівського району, якого місцеві жителі зруйнували і порізали на дрова…

Тепер музей-скансен – це цікава експозиція, що складається з двох музеїв – центральної експозиції, яка розміщена у семи залах загальною площею понад 500 квадратних метрів, і експозиція просто неба «Козацький зиміник» площею понад 15 га, що розкинувся невеликим етно-селом на березі Рокинівського ставка.

Більш детальну інформацію про наш музей, музей-скансен подаємо нижче, як про ЖИТЛО МУЗ.

Музей – це собор душ.

Він облагороджує розум

І серце людини.

 

У цiй мальовничiй мiсцинi, що за 12 кiлометрів вiд обласного центру Волинi – мiста Луцька, чаруюча краса, тиша і спокiй. Зеленi верби купають свої вiти у прохолодi голубого плеса, здається, ось заспiває-заговорить до відвідувачів журливою поліською говiркою старий вiтряк, бо сумно йому гордо панувати серед розкiшної природи. А з низенької хати під справжньою солом’яною стріхою вийде чарiвна волиняночка, нагримає на чоловіка, який порається  у прадавнiй волинськiй клунi, та гостей запросить до господи. Справжня сiльська романтика, ідилія сiльської минувшини, яка вже нiколи не повернеться на порозi нашого космічного i комп’ютерного третього тисячоліття. Її можна побачити лише у Музеї історiї сiльського господарства Волинi-скансен.

У буднi та у вихідні, зранку до пізнього вечора тут приймають численнi делегацiї, якi оглядають зали музею, насолоджуються подихом минувшини в знаменитій експозицiї пiд вiдкрим небом – волинському селі ХІХ столiття.

Музей історії сільського господарства Волині-скансен – це дивовижна експозиція минулого, своєрідна подорож з найдавніших часів і до наших днів.

Над плесом, в зелені прибережних кущів, здіймається вітряк. А трохи далі біліють під очеретом, мов сором’язливі наречені, кілька вибілених підмазаних глиною хатин. Що це? Казка чи реальність? Це життя… Вперед!

Вхід у музей увінчує вивіска «Шматочок гарно спеченого хліба є одним з найбільших винаходів людського розуму», а поруч сніп жита. Переступивши поріг, потрапляєш у інший світ з іншими цінностями, уявленнями і по-іншому оцінюєш своє життя.

З експозиції семи залів музею стаціонарної експозиції можна довідатись про чарівну природу Волині і екологічні проблеми. На всіх етапах розвитку людина перебуває в найтіснішому зв’язку з природою. Цей зал знайомить відвідувачів не лише з особливостями при­роди рідного краю, а й здійснює виховну екологічну функцію. Спеціаліст сільського господарства, для кого земля, вода, надра є безпосереднім засобом виробництва, оглянувши експозицію, мимоволі замислиться, що, розорюючи, вирощуючи на ній урожай, він несе цілковиту відповідальність і з долю диких тварин, які населяють її , є в одвіті перед майбутніми поколіннями за стан оточуючого середовища.

Перш ніж зайти в зал, відвідувач зупиниться перед дверима, в які вмонтовано дзеркала. На одному з них напис: “Ви дивитесь зараз на єдину

живу істоту,   котра здатна захистити природне середовище, – це ви Самі”.

В залі м’яке заспокійливе світло. На стінах – діорами з підсвіткою, стенди і вітрини, художні фотографії, кольорові слайди із зображенням рік, озер, дерев, квітів. Лине тиха музика. Чути шум дерев і спів птахів. Здається, що ти на сонячній галявині. Дивишся на безхмарне небо і відчуваєш, що тебе полишає денна втома.

Науково достовірно оформлена експозиція ландшафтно-екологічних змін, що сталися після вищеназваних періодів, допомагає формуванню свідомого ставлення до природних багатств, щоб не допусити в майбутньому необачних змін, зберегти, наявні природні багатства, загальмувати, а той усунути негативні наслідки необдуманого втручання людини у світ, що її оточує.

“Така екпозиція, – сказала М.Д. Поплавська, кандидат геолого-мінералогічних наук, екс-старший науковий співробітник Палеонтологічного музею Інституту зоології АН України, – дуже потрібна тепер, коли люди загострено боляче і з глибоким розумінням ставляться до оточуючої нас природи, шукають рятівних ідей від передчасного виснаження природніх багатств на поверхні землі і в її надрах. У даному разі важко переоцінити роль музеїв у пропаганді охорони і захисту біосфери і тих можливостях, якими володіє людство, аби  зберегти в найкращому стані довколишнє природнє середовище”.

Слідуючий зал не менш цікавий і захоплюючий. Багатоплановий експозиційний матеріал розповідає про найдавніший період історії людства – первіснообщинний лад, виникнення землеробства та зародження скотарства на Волині, шляхи удосконалення знарядь праці та систем обробітку землі. Натуральні речі займають провідне місце і роблять експозицію запам’ятовуючою, переконливою.

Її відкривають оригінальні знахідки кам’яного віку, епохи палеоліту, які свідчать, що поява стародавньої людини на сучасні території області припадає на добу середнього та пізнього його періоду (100-40 тисяч років тому, мустьєрська епоха).

Автор проекту інтер’єру залу Олександр Кузнєцов, художник-оформлювач Микола Заліщук, столяр Михайло Мішко зуміли так майстерно обладнати вітрини, підібрати фарби і декоративно висвітлити тематику залу, що при огляді експозиції відвідувач ніби переноситься в ту давню епоху. А коли ще екскурсовод, підвівши до діорами (автор О.Кузнецов) процитує вірш В.Симоненка: «Кажуть, люди жили табунами, спали покотом в млі печер, цілувались при зорях ночами на крутих берегах озер, говорили, що знали і вміли, не таїли своїх думок, а на кам’яних брилах невміло, за рядком карбували рядок», то взагалі, здається, що в часі і в просторі ти перевтілився в ту давнину. Частину матеріальних пам’яток надав у розпорядження музею пристрасний ентузіаст, відомий археолог, Г.О. Охріменко (нині – кандидат історичних наук, доцент ВНУ ім. Лесі Українки).

А далі – ще цікавіший зал. Тут уже експонати говорять про сільське господарство Волині кінця ХІХ – першої половини ХХ століття. Натуральні зразки показують, які нові культури з’явились на Волині до середини ХІХ століття і яка їх урожайність, якими знаряддями обробляли землю. Висвітлено найперші способи переробки сільськогосподарської сировини, ремесла і промисли селян. Низький рівень сільськогосподарських робіт в результаті примітивних знарядь праці, що застосовувались з діда-прадіда, не могли достатньою мірою забезпечити селян продуктами та сировиною.

Етнографічні матеріали невеликої за обсягом тематичної експозиції залу «Поліське ткацтво» знайомлять відвідувача з одягом, вишиванками, технологією їх виготовлення і знаряддям виробництва. Домашній ткацький промисел першої половини ХІХ століття за формою організації, технікою виконання відтворював значною мірою риси, характерні для виробництва періоду натурального господарства.

Із проголошенням суверенітету України підготовлено розділ “Українська національна символіка”, який згодом переріс в експозицію „Історія української державності”, звідки відвідувачі почерпнуть новітню інформацію, яка досі не висвітлювалася: чиїх батьки – чиї ми діти.

Експозиція залу „Історія української державності” побудована за новою методикою, в ній відсутні застарілі стереотипи, переоцінені давно усталені цінності. Матеріали розповідають про становлення української державності з найдавніших часів (часів космотворення) і до сьогодення, і містять такі експозиційні розділи: „Оріяна-Україна”, „”Трипільська протоцивілізвція”, „Давня Русь”, „Княжа Русь – Україна. Християнська доба”, „Козацько-гетьманська держава”, „Українська Народна Республіка”, „В колоніальному ярмі”, „Україна – незалежна держава”.

 

ПЕРШИЙ ВОЛИНСЬКИЙ СКАНСЕН

 

На ландшафті Рокинівського дендропарку обладнано діючу експозицію просто неба – «Козацький зимівник». Тут експонати гармонійно вписуються в природний заповідник. Численні відвідувачі мають змогу познайомитися не тільки з пам’ятками древнього житлового, господарського, монументального і позасадибного дерев’яного будівництва, а й поринути у цікаву подорож заповідними стежками минулих століть.

Особливістю музею є те, що він постійно діючий. Для кращого сприйняття дозволяється не тільки доторкнутися до експонату, а й потримати в руках, спробувати в роботі, а також самому приготувати та покуштувати страви волинської кухні, відпочити у запашному сіні, покататись на конях тощо. Це захоплює відвідувачів, переносить їх в атмосферу попередньої епохи.

Побути тут на самоті хоча б кілька годин, хоча б раз на рік потрібно кожному. Присісти на східцях вітряка й побачити, як він намотує, немов на величезне мотовило, не тільки дні й місяці, а тонке прядило твоїх власних думок, які снуються у таку саму нитку, як і думки багатьох тих, хто піднімався у його височінь з вічною думкою про хліб щоденний і виносив звідти не лише змелене борошно, а й приємне почуття виконаного обов’язку перед родиною.

Окультурений ландшафт архітекіурно-дендрологічного парку-пам’ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення з різноманітним рельєфом, що оточує голубе плесо Рокинівського ставка, ще з 60-х років чекав розміщення тут архітектурних споруд, музею просто неба. І саме Олександру Середюку вдалося збудувати цей скансен, один із семи скансенів України, якому у цьому році також виповнюється невеликий ювілей – 30 років!

Чому будучи корінним вінничанином, Бог мене направив за 500 кілометрів з Поділля, щоб я спорудив на Волині таку цікаву і потрібну експозицію? Адже не має музеїв-скансенів ні на Рівенщині, ні на Тернопільщини, ні на Хмельниччині, ні в інших областях. Лише СІМ скансенів в Україні  та ще є декілька приватних етно-сіл дають можливість не тільки оглянути, отримати цікаву інформацію, а й одночасно відпочити, відновити сили для трудового тижня. Ми трохи заздримо сусідній Польщі, що вона має аж 26 музеїв-скансенів! А Волинь це –  своєрідний заповідник об’єктів старожитності, які Олександр Довженко образно назвав “архітектурною праматір’ю пристанища людського” тепер також пишається музеєм-скансеном.

І хоч тут розміщено лише понад десять стародавніх архітектурних споруд, чотири стародавні оселі з клунями і стодолами та іншими господарськими приміщеннями, вони дихають живучістю. Свійські тварини – гуси і кури, кози і коні, собаки і коти створюють надзвичайно приємну і привабливу живу атмосферу минувшини. Адже тут уже «повростали» у землю з 90-х років хатки, що будувалися по волинським хуторам з 1804, 1875 років і які автору пощастило перевезти і врятувати від забуття та встановити на природному ландшафті. І коли одягнутий у козацький однострій виходить на зустріч групі екскурсовод, то його часто запитують:

-А ви що, тут живете?

Крім житлових осель в експозиції просто неба на краю імпровізованого села стоїть стара кузня з ковальським міхом, що перевезена з с. Гута Лісівська Маневицького району. В кузні збережено всю колишню атрибутику ковальської справи: міх, горно, на ковальню, старі інструменти та примітливе пристосування.

“Стоять у тривожній задумі Вітряних млинів скелети. Це ж ваші крила дали життя мільйонам людей планети…”, – інтригуючи сповіщає екскурсовод групі туристів вірш поета і художника Івана Бойка біля величезного вітряка, що повстав із села Четвертня Маневицького району.

З монументального будівництва в експозиції представлено також дерев’яну церкву-каплицю. Це духовна скарбниця. За рекомендацією Архипа Данилюка, мені вдалось відшукати креслення у Львівському музеї архітектури і побуту, які науковці музею зберегли після експедицій,  щоб у 1999 році спорудити її на унікальному місці позитивної енергії Космосу. Побувавши у ній, кожний зцілює свою душу і тіло, при умові, якщо не схрещує руки.

А неподалік розміщена експозиція «Святилища древніх слав’ян». В центрі кам’яного кола стоїть чотириметровий Світовид. Його вирізав з повноцінного дуба відомий скульптор, Народний художник України Володимир Шолудько. За віруванням наших предків дохристиянської доби, це – Бог осіннього Сонця, який охороняє край на чотири сторони світу.

 

Планів у нас на майбутнє є чимало, які ми виписали детально до «Регіональної програми розвитку культури, мистецтв і охорони культурної спадщини на 2016-2020 роки».  Це оформити новий зал у центральній експозиції «Історія сільського господарства за радянські часи та роки назалежності» (98 кв.м.), провести реконструкцію гончарної печі Литовської доби Х1У ст., що перевезена з села Жидичин Ківерцівського району; провести реконструкцію Трипільської хати; спорудити Волинську січ на 1,5 га, адже Волинь не тільки край козацький, а й являється, за визначенням Президента Міжнародної федерації Бойового Гопака Володимира Пилата, ще й прабатьківщиною Бойового Гопака.

А ще хотiлося б перевезти та реставрувати «довгу хату» з Полiсся, влаштувати гончарну майстерню, упорядкувати благоустрій у парку тощо.

Проте, музей переживає нині найважчі часи. За всі 40 років діяльності цього науково-пропагандистського, культурно-освітнього закладу і 30-річчя музею-скансену, такого відношення зі сторони керманичів обласної ради, депутатів фракції УКРОП (голова – В.Рубльов) ще не було. Три роки музей-скансен продовжуть тероризувати то фінансово-економічними перевірками, то знімають без всіляких на те причин і зауважень фінансову дотацію. З 15 співробітників музею, а за всіма Інструкціями КЗпПУ потрібно, щоб тут працювало 35 чоловік (в РП у Люблінському скансені -78 чоловік), нині залишилося лише 7, які уже по три місяці не отримують навіть мінімальної зарплати. Не має кому охороняти, проводити екскурсії, науково-фондову роботу, створювати експозицію та влаштовувати виставки, проводити інтерактивні екскурсії та знімати відеофільми, як це було до 2016 року.

Здається, ніби окупанти уже захопили Волинь і здійснюють експропріацію культурних цінностей, ліквідовують національно-культурні осередки. Щоб не згас Волинський музей-скансен, до нас уже два роки, за сприяння ГО «Волинського братства», приїздять молоді ентузіасти Міжнародного волонтерського табору, які два тижні працюють у скансені та в музеї. Таборуються влітку діти з козацьких федерацій бойових мистецтв на літніх спортивно-оздоровчих таборівках і допомагають в побутових роботах.

Чи це рейдерська атака, чи це стиль такої роботи «українських патріотів», не можна тут розгледіти? Тому що напередодні сесії обласної ради, 19 грудня 2018 року Постійна комісія з питань бюджету, фінансів та цінової політики Волинської обласної ради знімає  з музею 300 тисяч гривень фінансової дотації, залишивши лише 220 тисяч на рік. А це 18 тисяч грн. на місяць, що вистачає лише на оплату за світло та зарплату одному сторожу. Ось такий «подарунок» влаштували обласні «слуги народу» одному з найбільших і найкращих музеїв Волині напередодні Нового 2019 року.

Тому хочу нагадати рядки з вірша Луцького поета і художника І.Бойка: «Хай під скрип реставрованих крил, ми воскреснем з душевних могил…».

Проте, не дивлячись на скруту, зимову погоду, яка ще міцніше скувала холодом експонати центральної експозиції музею, що не опалюється уже протягом десяти років, хочу подякувати всім, хто був причетний до будування і спорудження, реставрації і реконструкції, оформлення і облаштування Музею та скансену, хочу висловити велику ПОДЯКУ. Адже за кожну збережену крихту нашої історії, в майбутньому подякують нам нащадки. (При умові, якщо «укрпатріоти» не розвалять цей скарб остаточно).

 

P.S. Урочиста академія по святкуванню нашого ювілею відбудеться у останній декаді травня, початку червня. Запрошення для друзів буде розміщено заздалегідь у ЗМІ  та в соцмережах.

 

Олександр Середюк

директор і засновник музею,
автор експозиції,

письменник і публіцист,

лауреат Республіканської премії Національної спілки краєзнавців України

імені Героя України Михайла Сікорського, 2016р.