SECOND-USA
20.10.2018
Breaking News

До смолоскипної ходи –  Особистість Степана Бандери дуже недооцінена українцями.

 

– Навіщо було убивати польських міністрів? – запитують, наприклад, люди, які не знають, що це була відповідь на пацифікацію. (Причому успішна відповідь – бандерівці зупинили геноцид українців точковими акціями терору).
Але навіть ті, хто добре знають історію, все рівно знизують плечами. Перед їх очима сьогоднішня Польща, яка підтримує Україну в боротьбі з московською агресією. Відчути заднім числом мотивацію убивств досить складно. Дуже вже тяжка семантика і фонетика слова “убивство”.

Щоб усвідомити праведність і велич бандерського руху, краще застосувати метод історичної екстраполяції. Уявімо, що Степан Бандера, Роман Шухевич та їх соратники – це наші сучасники. Молоді хлопці, студенти. Бідні, ідейні, рішучі націоналісти. Люди, для яких Україна дійсно понад усе, і які готові віддати за Україну життя.
Убивали б вони сьогодні польских міністрів? Ні, звісно. Вони би убивали українських міністров. І депутатів. Фракція “Оппоблоку” вирізана б була під корінь, а злодіїв у вишиванках страчували б точково, віддаючи кожному по справах його.

Як і свого часу, вони б воювали зараз на два фронти – проти зовнішнього та внутрішнього ворога. Певна річ, Степан Бандера приблизно з літа 2014-го року сидів би в українській в’язниці з тривалим пожиттєвим терміном, а ще три пожиттєвих йому б заочно оформили в Московії.
Кіборг Роман Шухевич ховався б десь на лінії фронту. В товарній блокаді Донбасу він не брав би участі, а просто – взривав би ешелони з вугіллям, яке прямує за маршрутом “Луганськ – Роттердам – ​​Київ”.

Інші учасники бандерівського руху вбивали б по всій країні продажних суддів, прокурорів та колаборантів. У 2018-му році не проливалася б кров проросійських політиків в українських містах – їх усіх би повбивали ще в 2014-му. У тьому ж році, 19 березня, згорів би телеканал “Інтер”. І ще б багато чого згоріло наступного дня після окупації Криму. А про будівництво Керченського мосту Московія навіть не заікалася, б, пояснивши своїм телеглядачам, що не можна так ризикувати, тому що “ці терористи ані перед чим не зупиняться”.

НАБУ в Україні не було б. Через відсутність необхідності в спеціальних антикорупційних структурах. 10-20 провладних повішених тіл з табличкою “корупціонер” діяли б так дохідливо, що, виходячи з кабінету, чиновники публічно вивертали б кишені – щоб, не дай Боже, хтось не запідозрив би наявність там зайвих гривень. Ті, хто попались на хабарі, не намагалися б відмазатися і відкупитися, а благали б суди дати їм більшу міру покарання. Щоб пожити подовше. В’язниці для корупціонерів були б визнані самим безпечним місцем.
Саме з цієї ж причини половина наших депутатів написала б з’явлення із зізнанням, а, як мінімум – половина кандидатів у Президенти балотувалися б на посаду хліборіза в колонії суворого режиму.

Ось така приблизно картина. Була б, якби Степан Бандера та Роман Шухевич народилися на 70-80 років пізніше.

В сучасній Україні і близько немає жодного політика, який має право називатися бандерівцем. Є політики, які експлуатують ідею, попиваючи віскарь в гламурному ресторані. Ну, хіба можна, наприклад, уявити Тягнибока – вночі, в балаклаві, з обрізом, який намагається помститися прокурору за видачу Московії українського добровольця?

А ось Бандера і Шухевич, як влиті, входять в образ месників, правда? При цьому методологія їх боротьби, на перший погляд, здається кримінальною, без лоску епосу. Але тут, як раз і приховується недооціненість бандерівського руху. Направду, маленький, але мотивований партизанський загін набагато ефективніший мільйонного Майдану.

Наші предки-бандеровці – це були Титани. Рішучі, нестримні, ідейні. Цілими главами переписуючі та перенаправляючі історію країни. Титани, без яких ми не можемо дописати навіть маленький абзац під назвою “боротьба з корупцією”.

(с) Дмитро Суворов. (В перекладі)

Dmitriy Suvorov