SECOND-USA
22.06.2018
Breaking News

“З нуля”: що змінилося в житті переселенців за 4 роки

“У 40 років ми почали життя з нуля: без житла, з однією машиною і чотирма дітьми”, – розповідає корінна донеччанка Анна Калитвенцева, родина якої тепер живе у Києві.

“У чоловіка був свій будівельний бізнес, досить успішний. У нас були розплановані всі роботи на рік наперед”.

Але за лічені дні все змінилося.

“26 травня (2014 року), коли почалися перші серйозні обстріли в Донецьку, ми потрапили в саме пекло, бо ми жили між аеропортом і залізничним вокзалом. Три дні ми не могли виїхати з цього району. Потім, коли трохи почалося затишшя, ми зібрали дітей, і виїхали на два тижні у Кирилівку на море. Ми думали, що до того часу все це припиниться, все зачистять, і ми зможемо спокійно повернутися у свій дім”.

Родина Калитвенцевих додому вже не повернулася.

Донецьким – не здаємо

У червні родина опинилася під Києвом, у Гостомелі, – там житло дешевше. Проте діти мали йти до школи, а двоє з них мали продовжувати серйозні тренування.

І тут почалися проблеми – каже Анна Калитвенцева.

 

“Коли ми шукали квартиру, спілкувалися з рієлтерами, перше питання, яке вони ставили: чи ви з Донецька чи Луганська? Якщо відповідь “так”, то – “ми донецьким і луганським послуги не надаємо, і квартири їм не здаємо”.

З господарями, які були згодні здавати житло “донецьким”, була інша проблема:

“В нас четверо дітей. Вони не хотіли здавати житло через “шкоду для меблів”. Хоча ми готові були платити божевільні гроші, бо був самий пік попиту”.

Довелося викручуватися.

“Спочатку ми намагалися влаштувати зустріч із господарями квартир, щоб вони побачили, що ми порядні, нормальні люди, які працюють. Потім ми почали брехати, що ми не з Донецька. А згодом – що в нас не четверо дітей, а троє, а дорослий син живе у гуртожитку”, – розповідає Анна.

“Це було дуже боляче і образливо”, – каже Анна.

 

Родина Калитвенцевих – серед понад півтора мільйона громадян України, які вже чотири роки є “внутрішньо переміщеними особами”, “переміщення” яких відбулося через анексію Криму і конфлікт на Донбасі.

За цей час декому з переселенців вдалося більш-менш влаштуватися на новому місці, а дехто – не зміг, і повернувся назад, туди, де є принаймні житло.

Не змінилося лише одне: за чотири роки від анексії Криму і початку конфлікту на Донбасі перша п’ятірка проблем переселенців не зазнала змін, – визнає заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб Георгій Тука.

“На першому місці і надалі перебуває проблема забезпечення житлом”, – каже урядовець.

“У цьому році ми виділили з державного бюджету на ремонт доріг 47 млрд грн, і є чим пишатися. Але порівняйте 47 млрд на дороги і 34 млн грн на вирішення житлових потреб (переселенців)”.

Водночас урядовець зауважує, що “було б нещиро і неправильно сказати, що уряд нічого не робить для переселенців”.

Але, за словами Георгія Туки, комплекс проблем, які залишаються, є значно більшим, ніж те, що вдалося вирішити за цей час.

Це підтверджують і дані Міжнародної організації міграції, яка регулярно проводить опитування переселенців.

За даними останнього опитування, 20% переселенців вважають найбільшою проблемою – умови проживання. Дві наступні – по 15% – оплата оренди і комунальних послуг – також пов’язані з житлом.

ТОП-5 проблем переселенців

опитування МОМ, березень 2018

20%

умови проживання

  • 15% оплата оренди
  • 15% оплата комунальних послуг
  • 10% відсутність можливості повернутися
  • 7% безробіття
UKRINFORM

Якщо до свого вимушеного переселення 87% людей мали власне житло, то після переселення купити власне житло змогли лише 12%.

На материк, де ніхто не чекає

До небагатьох переселенців, яким “пощастило” отримати власний дах над головою після переселення, належить і Сергій Вікарчук.

Його родині вдалося продати невелику квартиру і дачу у Євпаторії. Але це сталося не одразу після того, як родина виїхала з Криму, а у Києві не одразу з’явилася квартира у цокольному поверсі.

Шлях до цього був непростим, і все відбувалося радше завдяки щасливому збігу обставин, а не завдяки сприянню держави.

 

“Ще задовго до Майдану ми визначилися, з ким ми і де ми хочемо жити, – у вільній Україні, в країні, де можна вільно жити і подорожувати, а не в обмеженому просторі з обмеженими можливостями”, – розповідає Сергій.

Проте їхати з Криму одразу після його анексії Росією не поспішали, усвідомлюючи, що “на материку нас ніхто не чекає, і нікому ми не потрібні”.

Проте півроку безрезультатних пошуків роботи в анексованому Криму і дедалі серйозніші погрози за проукраїнську позицію змусили родину змінити рішення.

“Ми прийняли кардинальне рішення – просто перебратися. Тихенько зібрали одну валізу, дитячі речі, всі заощадження, які в нас були, сіли з батьком у його машину, і поїхали. Перетнули кордон. До останнього я думав, що мене затримають”, – пригадує Сергій.

“Ми з дружиною і двома донечками опинилися у хостелі на Саксаганського, де жили цілий місяць. Для нас це були дуже великі гроші на той час, жили на двох’ярусному ліжку у кімнаті з усіма – іноземцями, нашими. Дружина з дітьми внизу, я – нагорі”,- розповідає Сергій про перший час “на материку”.

“Спочатку я трохи розчарувався, але не здавався, бо мені вже не було куди повертатися”.

Ще одна велика проблема переселенців – це стала робота і заробіток, і загалом доходи.

За даними МОМ, до переселення роботу мали 64% переміщених осіб. Зараз найвищий відсоток зайнятості серед переселенців – 48% – є у столиці. Проте так само у столиці – найвища орендна плата – в середньому близько 5098 грн на місяць.

Де працюють переселенці

опитування МОМ, березень 2018

48%

мають роботу

12%

безробітні, які активно шукають роботу

  • 64% мали роботу до переміщення
UKRINFORM

Середній дохід на одну особу серед переселенців – 2239 грн на місяць. Це на 200 грн менше, ніж при попередньому опитуванні у грудні 2017.

Переселенці також отримують державну допомогу. Але для працездатних осіб вона становить 442 грн, а для пенсіонерів, осіб з інвалідністю та дітей – 1000 грн.

Доходи переселенців, грн

опитування МОМ, березень 2018

2 239

середній дохід на одну особу (ВПО)

  • 3 215 фактичний прожитковий мінімум
  • 3 640 середній доході по Україні
UKRINFORM

Згідно з опитуванням, 16% змушені заощаджувати навіть на харчах, 38% кажуть, що їм вистачає лише на харчування.

Втім, загальний відсоток мало чим відрізняється від середнього по Україні, де понад половина громадян “проїдають” свої доходи.

“Звісно, що у всій Україні було не солодко, кожен бореться за своє місце під сонечком. І мені казали: Київ не гумовий, чого ти сюди приїхав! Коли ми перебралися, я півроку розсилав резюме по всій Україні. Не знаю, скільки цих резюме я відправив, але це навіть не сотні, і жодна компанія не відповіла”, – розповідає Сергій Вікарчук про справжнє життя, яке стоїть за цифрами опитувань про доходи і роботу переселенців.

“Всі наші заощадження швидко розтанули. Я ходив на Головпоштамт і звідти дзвонив, перевіряв, чи не буде чогось з тих резюме. Ми вже були у відчаї, вже думали їхати здаватися. А потім я згадав одного знайомого, з Ялти, із жорсткою проукраїнською позицією. І звернувся до нього”.

Так завдяки випадку і старим знайомствам Сергію Вікарчуку вдалося знайти першу роботу в Києві.

З Троєщини – в АТО

Так само випадково почало вирішуватися і квартирне питання.

“Хтось написав про знайомих на Троєщині, які можуть здати нам квартиру. Вони там ще були у процесі ремонту. Але ми їх дуже просили, і вони нас прийняли. Там нічого не було, ми їли руками, а в черпачку варили вермішель. Я написав про це пост, якусь фотку дурну виклав, і наступного дня люди просто почали зносити речі: посуд, одяг, іграшки – бо у дітей одна-дві ляльки залишилися. І це нас трохи підбадьорило. В ту мить я відчув ту Україну, у якій хочу жити”.

Завдяки житлу на Троєщині і реєстрації переселенця Сергій Вікарчук потрапив у мобілізаційні списки. Втім, як каже кримчанин, він і до цього замислювався про те, “як легально потрапити до армії”.

“Але я боявся залишити двох маленьких донечок з дружиною самих без фінансів. Якби пішов у добробат, і там загинув би, про мене і мою родину усі б забули”, – пояснює він.

 

Під час медичної комісії у військкоматі “квартирне питання” ще раз виринуло з несподіваного боку – від “бабусі-психолога”.

“Вона всіх хлопців відмовляла від служби, запевняла усіх, що в Україні все погано, а от в Криму, в Росії – все так добре. І тут вона натрапила на мене. Я їй і кажу: у мене власна квартира в Євпаторії, 30 хвилин до моря пішки, вікна виходять на залізничний вокзал, трамвайчик, школа, дитсадочок, русский мир – міняємося. Ось вам ключі, – давайте від вашої квартири. Вона каже: ні”.

Час між повісткою і мобілізацією приніс ще одну несподіванку – різку девальвацію гривні. Те, що зашкодило родинним бюджетам багатьох українців, несподівано допомогло родині Вікарчуків.

“Майже перед війною – моєю війною – ми змогли продати невеличку дачу під Євпаторією. Це були невеликі гроші, але різко зріс курс долара. Гривня знецінилася, але наші 100 тисяч перетворилися на 200, і був забудовник, який пропонував ще за старими цінами. Тож ми змогли купити житло у цоколі. От і вийшло так, що нічого не було, а потім раптом з’явилося все. Сподіваємося, що зможемо колись переїхати і з цього підвалу”, – розповідає Сергій.

Поки ж що його, як він сам називає це, “статусність за рік і 9 днів на війні” дозволяє йому вирішувати проблеми там, де “статус” переселенця або ж навіть киянина є зовсім безпорадним.

“Я відчуваю, що у всіх однакові проблеми, по суті. Але я зараз маю іншу “статусність” – я учасник бойових дій. Цей статус є заслуженим – не кожен громадянин мав сміливість взяти в руки зброю. Тому я знаю, що відповісти на якісь закиди. Але цей статус дозволяє моїм дітям потрапити у садочок, в школу. І я усвідомлюю, що не кожен киянин має таку можливість”.

 

Після повернення до цивільного життя Сергію ще раз пощастило, коли підприємець і телеведучий Ігор Захаренко запросив його працювати у турагенцію “Феєрію мандрів”.

“Він запропонував – приходь до мене, ти ж хворієш на туризм. Я погодився. Спочатку продавав Хорватію, закохався у неї. Країна – як мій Крим, мова як українська, люди – гостинні. Я досі у захваті від цієї країни. Але вже є мрія, з усією величезною повагою до Ігоря, працювати на себе. Сподіваюся, що з часом прийду до цього”.

“Вигрібаємо”

Родині Калитвенцевих у перші місяці допомагали заощадження від втраченого у Донецьку бізнесу, гроші від продажу машини, а також благодійні організації.

“Що зробила для нас держава? Нічого. Крім переселенських виплат, які ми отримували не більше 2400 на родину. На цю суму ми могли сплачувати лише комуналку, і то з натяжкою.

Нам допомагали громадські організації – “Адра”, “Карітас”. І одноразова фінансова допомога була, і тривала – впродовж півроку. Ми їм дуже вдячні”, – каже Анна Калитвенцева.

 

“Спочатку було дуже важко. Не можу сказати, що зараз легко, але вигрібаємо”, – розповідає вона. “Вигрібати” родині вдається завдяки тому, що на новому місці вдалося відновити бізнес.

“Ми і надалі займаємося будівництвом, надаємо дизайнерські послуги, робимо оздоблювальні роботи. Зараз відкрили ще виробництво із гідроабразивною різкою. Хочемо далі розширяти бізнес, відкрити ще пару напрямків”.

Якби Калитвенцеви чекали державної допомоги чи працювали на державу, утримувати родину після “переселення” вони б не змогли.

“Неможливо працювати на когось і мати чотирьох дітей, давати їм освіту, і ще й квартиру наймати. Це нереально. Ми зараз платимо за квартиру 8,5 тисяч. Плюс комунальні послуги. У нас немає субсидій, – не хочуть орендодавці платити податки, тому ми не можемо оформити субсидію. Ми платимо по повній програмі. Плюс платно безплатні школи”.

Переселенка з Донбасу зняла відео про себе

Проблеми “швидкої допомоги”

Крім загальних масштабних проблем і труднощів переселенців, зрушень у вирішенні яких практично немає, є й менші, але не менш болючі питання.

З ними мають справу переважно громадські організації.

Як каже координатор “Гарячої лінії” ГО “Донбас-SOS” Віолетта Артемчук, вони працюють в режимі “швидкої допомоги”, вимірюючи за зверненнями “температуру у суспільстві”.

Попит на допомогу таких організацій є подібним до хвиль, і досить часто пов’язаний із тими чи іншими рішеннями уряду чи парламенту.

Третина звернень стосуються оформлення і переоформлення документів – отримання паспортів, довідок про смерть та народження.

На другому місці – доступ до соціальних виплат: переселенських, за вагітністю і пологами, багато питань отримання пенсії за віком.

Де живуть переселенці

опитування МОМ, березень 2018

87%

мали власне житло до переселення

  • 47% орендують квартири після переселення
  • 13% живуть у родичів
  • 12% придбали власне житло
UNIAN

Стосовно житла, то, як кажуть у “Донбас-SOS”, на “Гарячу лінію” переважно звертають з приводу термінового поселення.

“Це коли телефонують: я на вокзалі, куди іти?”, – каже пані Артемчук.

“Є проблема – старі люди, які хочуть виїхати, але їм так само нема де жити. Якихось шелтерів для літніх немає. Потім досить дивно читати у пресі: хочете отримувати пенсію – переїздіть. А куди?” – розповідає Віолетта Артемчук.

Ольга Гвоздьова, координатор з адвокації “Донбас-SOS”, додає, що проблеми з виплатою пенсій переселенцям порушують ширшу проблему – іншої “ваги” українського паспорта переселенця.

“Є люди, які проживають на окупованих територіях. Вони мають право на отримання пенсії. Але це право їм забезпечується лише через довідку переселенця. В результаті у нас роздута статистика по переселенцях. В результаті страждають і ВПО, і ті, хто відмовляється від цієї довідки, і ті, хто живе на окупованих територіях, і органи соцзахисту, і місцеві мешканці, які через переселенців не можуть вистояти в черзі”.

Кримські особливості

Для пенсіонерів-кримчан цей процес є ще більш складним, розповідає юрист “Крим-SOS” Ольга Куришко.

“Якщо у людини є довідка переселенця, це дозволяє їй отримувати пенсію за випискою із електронного пенсійного реєстру. Аби кримчанину відновили або призначили пенсію, потрібно обов’язково паперова пенсійна справа, яка пересилається з Криму на Москву, а з Москви – на Київ. І потрібна декларація про відсутність громадянства іноземної держави”, – розповідає юрист.

“Виходить так: у кримчанина є довідка ВПО, і він, начебто, має право на прискорену процедуру призначення чи відновлення пенсійних виплат, а насправді йому дають мінімум чи нічого не дають, і чекають, поки прийде пенсійна справа з Криму, а це приблизно півроку”, – додає вона.

І це – не єдина особливість державних процедур для переселенців з Криму.

Різниця полягає у тому, що між Кримом і материковою Україною є митний кордон, що з’явився там через закон про Вільну економічну зону Крим. Саме через нього кримчани без довідки переселенця є нерезидентами, а перетин кордону відбувається за так званими “списками туристів”.

 

Попри те, що така практика вже визнана незаконною у судовому порядку, реальний перетин кордону для кримчанина-громадянина України може відбуватися за схемою “нерезидента”.

“Якщо люди зі сходу мають можливість, хоч і ризикуючи власним життям, перевезти значну кількість свого майна з окупованого Донецька чи Луганська, то, на жаль, завдяки абсолютно корумпованому закону про Вільну економічну зону Крим у нас існує повний нонсенс, коли українські громадяни-мешканці Криму вважаються формально нерезидентами України і до них застосовуються такі самі вимоги, як і до іноземців”, – визнає Георгій Тука.

Втім, він додає: уряд не лише не в змозі скасувати “корумпований” закон, але й не зміг вирішити цю проблему у законі Про особливості державного суверенітету і відновлення територіальної цілісності, – відповідні зміни не були підтримані в парламенті.

Як додає Ольга Куришко, статус “нерезидента” тяжіє навіть над кримчанами, які переїхали “на материк” ще до анексії Криму, а відтак, по суті не є переселенцями. Особливо це позначається на відносинах кримчан із банками.

Це стосується кримчан, які переїхали і відкрили рахунки ще до початку окупації Криму.

“Вони звертаються до органів соціального захисту, щоб отримати посвідку переселенця, як вимагають банки, а їм відмовляють, бо вони переїхали до початку окупації. Але ж людям потрібна ця довідка не для того, щоб отримувати виплати, а для того, щоб відновити доступ до своїх банківських рахунків”, – пояснює юрист.

Євпаторієць Сергій Вікарчук також пригадує низку прикрих випадків, коли кримчани з українським паспортом, але без посвідки переселенця перетворюються на нерезидентів.

“Спочатку це дуже ображало нас, як кримських українців, політичних українців, які вмотивовано знали, чому ми поїхали з Криму. Але згодом, коли я побачив, як з нами також приїжджають звідти негативні персоналії, або інші діячі, які певний час і там отримували пенсії, і тут, я зрозумів, що якась фільтрація повинна бути”, – пояснює він.

Втім, каже Сергій, впевненості у тому, що додаткові перевірки і справді працюють проти тих, кого треба, немає.

Плани на майбутнє

За дослідженням Міжнародної організації міграції, у березні цього року вперше від початку опитувань частка тих, хто не планує повертатися, перевищує частку тих, хто планує.

Повернутися до попереднього місця проживання після завершення конфлікту планують 25%, а вже не мають намірів повертатися взагалі – 38%.

Плани переселенців

за опитуванням МОМ, березень 2018

38%

ВПО не мають планів повернутися до місця попереднього проживання

  • 25% ВПО планують повернутися після завершення конфлікту
UKRINFORM

80% переселенців кажуть, що вже повністю або частково інтегрувалися до місцевих громад. 14% – досі зовсім не інтегрувалися.

Головні умови інтеграції відзеркалюють головні проблеми – брак житла (82%), постійного доходу (62%) і роботи (53%).

Ці ж питання, тільки дещо в іншому порядку, фігурують і у переліку бажаної від держави підтримки – 86% переселенців говорять про житло, 67% – гідну роботу, 63% – фінансову підтримку.

Втім, ані родина Калитвенцевих, ані родина Вікарчуків на це вже не розраховують.

“Ми і надалі знімаємо квартиру, працюємо. Намагаємося розвивати дітей”, – каже Анна Калитвенцева, додаючи, що вирішення проблеми із житлом – серед пріоритетів. Втім, насамперед хочуть подбати про батьків:

“Зараз у нас батьки живуть у прифронтовій зоні. Батькам по 80 років, лікарень там немає. І перше наше завдання – перевезти їх сюди. Щоб вони хоча б старість провели нормально, без вибухів, з доступом до нормального медичного обслуговування. Так що плануємо спочатку для них вирішити питання з житлом. Потім вже для себе”.

Водночас, каже Анна, “своє повернення туди вже 100% не уявляю”. Вона вважає, що і зруйнований промисловий потенціал регіону вже не відновити, і місцевий менталітет не змінити.

“Там вже все настільки все глибоко у мізки засіло, роками оброблялося оцим “Геббельс-ТВ” – російським телебаченням. Ті, хто не уражений цим, вони все одно звідти будуть виїжджати. А є ж й ті, кому навіть подобається такий спосіб життя, те, що там відбувається. Я не знаю, що має зробити Україна, щоб вбити цей совдеп всередині людини. Тому повернення Донецька в Україну – це вже навряд чи”.

 

“Мені дуже пощастило там щось продати – дачу, квартиру, тут щось купити своє. Так, у напівпідвалі, але живемо. А є у мене друзі, які живуть у санаторії в Пущі-Водиці вже четвертий рік. І вони не можуть ані нічого продати там, ані забрати речі”, – каже кримчанин Сергій Вікарчук і додає, що також шукає можливості перевезти “на материк” батьків.

Хоча він все ще не виключає свого повернення додому:

“Я би хотів повернутися в Крим, обов’язково. Але я хотів би повернутися в той Крим, який залишив – полікультурний”, – каже Сергій і пояснює:

“У нас в Євпаторії є вулиця Караїмська, де є вірменська церква, караїмська кенаса, є турецькі бані, є Іллінська церква, старі німецькі, татарські будинки”.

На запитання, як він уявляє собі це повернення, Сергій відповідає:

“Тільки дипломатично. Ми можемо взяти агресією, але втратити багато. Це як на лінії зіткнення”, – каже він.