SECOND-USA
17.10.2018
Breaking News

ТА, ЩО БАЧИТЬ НЕЗВИЧАЙНЕ У ЗВИЧАЙНОМУ

(про мисткиню Олену Шестопалову)
Довіра чи недовіра до творця зумовлює відповідно інтерес чи його відсутність у того, хто має потребу у сприйманні образотворчості (у широкому сенсі). Про мисткиню-живописця Олену Шестопалову з м. Слов’янська що на Донеччині мудрі латиняни, певно, сказали б: «bonafide» – «заслуговує на довіру». Бо вона не копіює довколишню дійсність, а пропонує особисту версію її бачення і розуміння.

Неважко відчути, що малярство – один із способів самовираження багатогранної особистості підприємця, журналіста, мислителя-аналітика з активною громадянською позицією – Олени Шестопалової. Якось роздивляючись її твори, невільно пригадав вислів про природу творчості Дені Дідро: «Мистецтво як таке полягає в тому, щоб побачити незвичайне у звичайному і навпаки – звичайне у незвичайному». Здається, вона має таке «бачення», і при тому її твори є цілком рецептивними, тобто зрозумілими, придатними для розглядання й обдумування.

Мистецьку активність Олена Шестопалова виявила десь із середини 90-х. А з 1996 року вона брала участь у вітчизняних і зарубіжних виставках (Київ, Донецьк, Слов’янськ, Санкт-Петербург та ін.);від 2010-го до 2013-го брала участь в діяльності крайового мистецького об’єднання «ART-Степ», а у квітні минулого року мала персональну виставку в залах Слов’янського краєзнавчого музею. Тож, звернемось до деяких творів, що останніми роками бачив зацікавлений глядач.

Ось – декілька совкових триповерхівок із пташиного ракурсу утворюють засніжене подвір’я мисткині, де концентричні кола протоптаних стежок еманують якийсь малозрозумілий у цьому замкненому просторі щем… Його підсилює і стверджує колірний контраст (залита сонцем снігова блакить і червоно-жовта вохристість архаїчних кам’яниць). Невідь звідки (певно, з глибин інтимно-особистого, що має кожний) виринають спогади-ремінісценції. Вікна-очі дивляться на тебе, забудькуватого, але ні, не докоряють, а просто дивляться… А от чорний крук з білою відзнакою на першому плані – у душу зазирає… Ось тут воно і є – здатність мистця бачити «незвичайне у звичайному…». У цьому творі проглядають риси неоромантизму з його відстороненістю від подій зовнішнього світу, зануреністюу мрії, спогади та фантазії.
А от інше – зображальна інтерпретація відомої казки Шарля Перро – «Навіщо Червоному Капелюшку дали сірники?..» На передньому плані – три казкові персонажі: дівчисько у червоному капелюшку намагається запалити один сірник, у той час як решта – сиплеться у суху траву біля сплячого Сіроманця, згорнутого у калач, а моложава Бабуся, витягши безпорадно руки, сором’язливо відводить очі… На задньому ж плані – вершники-мисливці як можливі свідки небезпечної гри нерозумниці підліткового віку…

У цьому творі можна віднайти ознаки авангардистської течії початку ХХ ст. – дадаїзму (від фр. dada – іграшковий дерев’яний коник). Бо так само, як ТрістанТцара та його прихильники (Швейцарія), мисткиня ламає зв’язки з логікою і бере алогізм за основу творення. Червоний Капелюшок і …сірники… Хоча, у кожному алогізмі, певно, має бути хоч крихта логіки: надто легковірна, наївне і нерозважливе дівча, справді може накоїти лиха, спаливши все – і друзів, і ворогів, і себе, і той простір, у котрому вони всі перебувають…

І, зрештою, третя – багатофігурна композиція – звичайний епізод на пікніку: на траві просто неба – «поляна» – з пляшками, ковбасами, консервами, огірками, помідорами і… невеличкими «сімейними драмами» із безневинними залицяннями, ревнощами і всім тим, що їх супроводжує. Така собі зображальна мелодрама, що тяжіє до унанімізму (від фр.unanime – одностайний); (поч. ХХ ст., Жюль Ромен). Адепти цього напрямку ставили завдання відображати соціальні процеси, відтворючи велелюдні сцени народного життя простими, зрозумілими і цілком доступними засобами. Тут – різні за «формами», але подібні за «змістовим наповненням» фігури помаранчевого кольору яскраво й живо сполучаються з ізмараґдом розкішної природи середини літа. Усе просто і переконливо – no comments!
А ще є – червоно-запальний вихор народного танцю, де відкриті кольори карміну, оранжу, фіолету бризками і нитками наводять зв’язок з фовістами (фр. les fauves – «дикі»), що віддавали перевагу мальовничості, декоративності та максимальній насиченості кольорів.

Тут же – експресіоністичне (від фр. expression – захоплива виразність) – переконливе зображення «броунівського руху» привокзальних платформ… І ще багато чого оригінального, схопленого «свіжим оком» і відтвореного «вправною рукою».
От так бачиться живописний доробок творчої особистості європейського способу образного мислення.
©Володимир Півень